Устя Стефанук для Нш-УВ, Торонто.
“А капуста до волії, пироги до смальцю,
Ходачата до роботи, чоботи до танцю”
(Марія Богдан, 1912р.н. с. Хміль, записано 2002 року у Одеській області)
Предметом уваги Наталії Кляшторної є традиційний стрій Західної Бойківщини на прикладі кількох сіл, які у 1951 році опинилися у складі Польської республіки. Книга ця – результат багаторічних мандрів у пошуках свідчень колишніх мешканців цих поселень, яких у наслідок примусового виселення розпорошило світами. А, оскільки, це місцевість, з якою авторка повязує своє походження, то це надає написаному особистого, зболеного характеру. Йде мова про околиці села Літовищі (Лютовиська), через яке у 1904 році проходив маршрут знакової для дослідження Бойківщини експедиції етнографа Федора Вовка та фольклориста-мовознавця Зенона Кузелі, за участі Івана Франка, яку останній називав лише спробою звернути увагу на поодинокі аспекти цього цікавого і малодослдіжуваного регіону. І хоч від вказаних подій сучасного читача відділяє більше, ніж століття, а проте, в силу різних обставин терен залишався незвіданим, а з 1950-х рр. й поготів, оскільки знаходився поза полем зацікавлення радянської етнографії.
Десятиліттями українська культура і народне мистецтво, як її частина, зазнавали цілеспрямованого нищення, метою якого було прагнення стерти український слід зі сторінок історії. В цьому контексті, проблема прикордоння, а зокрема, українсько-польського є важливою та актуальною, а нерідко, болючою. У книзі поміж розповідями про особливості традиційного вбрання знаходимо мапу доль цілого покоління, яке пройшло війни, окупації, і врешті, переселення.
На момент публікації більшість оповідачів, чиї свідчення та спомини було використано у книзі, відійшли у засвіти, а разом із ними їхні знання, історії, а подекуди, й самі артефакти — чи то сорочки, чи лейбики, світлини з яких осіли на сторінках. “Дівоча сорочка Марії Штим (1900 р.н.)”, “сорочка Софрони Лохаївської з Росохатого”, “запаска Рузі Гуданич із Хмеля” — підписи під світлинами вбрання, а у ньому його власниці, ніби повертають читача у свій час. Обличчя, що дивляться зі старих світлин трансформують етнографічний матеріал у площину особистого досвіду, творячи повнішу картину бойківського життя, світорозуміння: “Як згадують жінки з с. Чорна, щоб отримати спідницю-мальованку, лляне полотно фарбували на синьо. В цьому селі особливо полюбляли трафарет зі взором білих галузок. Таке полотно називали “галузаня” або “барвінканя”. На окрему увагу заслуговує мова — з вкрапленнями характерної бойківської говірки, з її “френзлями” та “портками”, використання та детальне тлумачення локальних слів, вживаних на позначення частин строю чи видів вишивального стіба, як от: “шпінка”— особлива, притаманна цим околицям застібка із дзеркальцем на комірець сорочки, або “міхавка” — манжет.
Важливою частиною книги є схеми крою традиційного верхнього та натільного вбрання, притаманного для бойківчан, із покроковим описом процесу. У поєднанні із запропонованими авторкою схемами швів та зображеннями взорів не просто дають чітке уявлення про автентичний стрій, але і створюють можливість його відтворити самотужки. В умовах зростання зацікавлення українською автентикою та народним одягом, а відтак, поширення моди на давні строї та використання їх у побуті стає відчутною загроза нищення унікальних зразків текстилю. Книга дає змогу реконструювати бойківський костюм, продовжуючи автентичну традицію вишивки, оформлення та компонування строю. Це робить запропоновану працю — поєднанням наукової розвідки, каталогу орнаментальних взорів та практичного посібника.
Книга Н. Кляшторної повертає ті невеличкі фрагменти української культурної історії, без яких неможливо осягнути її у цілості і які, завдяки авторці, збережені для нащадків та дослідників. Нехай це стане спонукою до подальших пошуків та досліджень у цьому напрямку.
“Кой любив я, люди добрі, Вуляну, Вуляну,
То носив я сорочину цілий рік не прану..”
Михайло Вуйцик, 1922 р.н., с.Літовищі, записано 2001 р. Херсонська обл.
Share on Social Media
