Натхнення правдою. Про виставу Ліанни Макух “Кров нашої Землі” (“Blood of Our Soil”)

Вистава Ліанни Макух “Кров нашої Землі”. Mark J. Chalifoux Photography

Устя Стефанчук-Саварин для Нового Шляху – Українських Вістей.

На вході до невеликого едмонтонського театру я зустріла подругу, яка прийшла на виставу “Кров нашої Землі” (“Blood of Our Soil”) вдруге. Питаю, які враження. “Наревілася!”, відповіла мені подруга. Це, направду, заінтригувало. Заледве, чи за час мого життя в діаспорі мене щось настільки сильно вразило, тож слова сприйнялися дещо скептично.

Вже з оформлення сценографії стало зрозуміло, що оце зараз стану свідком чогось іншого. Сучасне і небанальне задіяння простору сцени спонукало уяву вимальовувати можливі сценарії. У вікнах символічної будівлі то з`являлися, то зникали таємничі постаті, своєю появою ніби натякаючи залишити за дверима залі усі свої дотеперішні уявлення про українську театральну постановку.

Основна фабула вибудовувалася довкола розповіді головної героїні у виконанні Ліанни Макух, яка розповідала історію своєї бабці крізь призму власних споминів і рефлексій. Так перед глядачем постає доля людини, затисненої між окупаціями та жахами війни. Хоч, насамперед, це історія жінки. З одного боку, історія доволі абстрактна та узагальнена, яка б мола бути ілюстрацією долі цілого покоління. З іншого боку, дуже особиста, повна трепетної інтимності. Це робить постановку особливо цінною в контексті важливості осмислення жіночого досвіду війни і повоєнних скитань.

Друга дія вистави органічно перетікає у сучасні події на Сході України, оминаючи увесь патос та гучність гасел, залишаючи глядача сам на сам з розповідями жінок – правдивих очевидців, переміщених війною осіб. Перебування цих цивільних жінок на лінії фронту ніскільки не применшує їх героїзму і не ставить під сумнів їх звитяги та гідності, які проявляються у щоденних непоказних діях. Ба більше, у тих вчинках, у турботі про дітей та рідних, у страхові, у непевності, у стійкості попри все жити – героїзм у концетрованому вигляді.

Історія має дивну здатність повторювати себе і з відходом кожного покоління очевидців людської трагедії під назвою війна, зявляються нові, які не досвідчували її руйнівної сили, з певністю, що їм вдасться інакше. Результат щоразу той самий.

Віднайдення бабусиного щоденника, фактично, стало тим поштовхом, який вкорінив потребу поділитися, переповісти правду. Під цим оглядом, “Кров нашої Землі” – це нагадування-застереження, а також – це щемлива сповідь дитини про бабцині руки, про родинні жарти і малини в городі, що робить це історією кожного з нас.

Для мене особисто цікаво було спостерігати за переконливістю акторів, які, як і більшість творчої групи, не мають українського коріння. За тим, наскільки глибинно і тонко вони відчули проблематику, наскільки щиро передали переживання. Віриш їхньому відтворенню ролей українських військових чи переселенців, їхньому співу з відчутним канадським акцентом, який особливо зворушує. Віриш і все. Мене це наштовхнуло на роздуми про те, яким повинен бути український продукт — чи то драматургія, чи то образотворче мистецво або спів, щоб захопити молодих людей, які не мають жодної сентиментальної пов`язаності з ним, які критичні, часто навіть цинічні. Як говорити про Україну з іноземцями, щоб ця тема зрезонувала, щоб торкнула. Сама для себе я відповіла: саме так, як це зробили автори цієї вистави. Через відвертість та щирість, нехай інколи різкі, через сучасні форми мистецького перформансу, врешті, через людяність. Крім того, внесок молодих канадських українців у цю постановку – це плід усієї тієї праці і надбань попередніх поколінь батьків та дідів, які з рук у руки передавали свою Україну і любов до неї. Це той видимий, намацувальний приклад осмислення свого походження і культури новою ґенерацією, пошуку сучасних смислів та прочитань, і прагення ділитися цими спостереженнями зі світом.

Для глибшого розуміння сучасних подій в Україні минулого року автори відвідували території, на яких ще зовсім недавно розгорталися бойові діїі, і які сьогодні все ще далекi від мирного життя. Тамтешні мешканці, такі недовірливі до медійників, відкривалися незнайомцям з Канади в бажанні озвучити свої історії, залишити про себе пам’ять, бодай в такий спосіб. Історії цих жінок та чоловіків, такі, здавалося б, далекі та нереальні для пересічного обивателя поза межами України, може, такi ж нецьогосвітні, як і бабцині записи в щоденнику. А втім, авторам вдалося їх розповісти так, що вони стали історіями поруч, зовсім близько, до болю.

Вже на виході з театру мене з моїх роздумів раптово вивела розмова між двома темношкірими жінками, які ділилися враженнями про побачене. Одна з них спитала: “Ну як тобі?”, а співрозмовниця відповіла: “Наревілася!”.

SHARE