Не стало їх серед живих 1970 року: Частина 1

Павло Лопата для “Нового Шляху-Українських Вістей“.

Весною 1970 р. помер маляр Микола Щербак – уродженець Катеринослава (тепер міста Дніпра-бувшого Дніпропетровська). Що торкається місця його народження, то для цієї інформації мені послужила довідка, подана в десятому томі “Енциклопедії Українознавства“. Але мистець Петро Мегик, який знав особисто Миколу Щербака, навів його ім’я родом з Києва. Доведеться історикам виправити ці згадки, передусім теперішнім в Україні, щоб не повторювалися неправильні здогади в будучому. Варто це буде зробити для правдивого історичного факту і для прослави самого маляра. Народився він 5 грудня 1985 року. З прагненням стати мистцем, зразу після закінчення науки в початковій школі, 1914 р., поступив до Харківського художнього училища, заснованого 1912 р. на базі Міської школи малювання і живопису з 1896 року. Місце навчання у Харкові молодого Миколи може стати підтвердженням того, що він міг народитися скоріш усього в місті Катеринослав, набагато ближчому до Харкова. Під час Визвольних змагань, Щербак служив моряком в російській царській флоті, але майже усі українці з вибухом революції в Росії 1917 р. перейшли на бік Української Чорноморської флоти. З наступом німців на українські кораблі в Чорному морі М. Щербак опинився в Києві, де під час 1918-1919-го років навчався в Академії Мистецтв. Оборона Української Народної Республіки (УНР) вимагала більшого числа військових в рядах збройних сил Директорії УНР, до рядів яких попав М. Щербак, яку згодом польська армія роззброїла й інтернувала в різні табори в Польщі. До такого табору в місто Каліш, Познанського воєвідства, потрапив Щербак, в котрому перебув до його ліквідації. Поцікавившись Варшавою, переїхав туди, і як вдалий маляр затруднився у Вищій військовій школі, виконуючи копії історичних портретів польських воєнних героїв та копії з картин польських малярів баталістичного жанру. Разом з Анатолієм Жуковим Щербак працював над оформленням офіцерського касіно. 1922 р., Микола став вільним слухачем в клясах Академії Мистецтв, потім в майстерні реставрацій та консервацій різних картин, згодом приєднався до студентського Українського мистецького гуртка “Спокій“, ініціятором якого був Перо Мегик. До його членів-основоположників належали Петро Андрусів, Вячеслав Васьківський, Ольга Мариняк, Ніл Хасевич, Микола Щербак та інші. Під час одинадцяти років діяльності гуртка влаштовано 13 виставок, в котрих виставлялись картини Щербака. А коли відбувалася “Ретроспективна виставка українського мистецтва за останніх ХХХ літ“ у Національному музеї у Львові у вересні-листопаді 1935 р., в якій експнувалися твори понад 70 мистців, то дві картини, “В’їзд до села“ і “Опущена оселя“, репрезентували художника М. Щербака. За німецької окупації він жив у Холмі, звідки переслав також дві олійної техніки картини “Поліська Мадонна“ і “Дзвінниця в Холмі“ до Львова на виставку Спілки Українських Образотворчих Мистців (СУОМ), що відбулася 1942 року. “Твори М. Щербака позначені реалістичними рисами з виразним українським характером. При кінці Другої світової війни опинився в Будапешті, де й помер, ізолоьований від рідного середовища в наскрізь чужому оточенні“, написав мистець і навіть член гуртка “Спокій“ у Варшаві Іван Кейван.

Кінцем весняних днів 1970-го року, а саме 13 червня, померла скульпторка, малярка, писанкарка і поетеса Оксана Лятуринська. Чотири дні після, 17 червня, упокоїлися два мистці – Антін Малюца і Євзевій Ліпецький, а 20 червня не стало серед живих маляра Артемія Кирилюка.

Оксана Лятуринська народилася 1 лютого 1902 р., на хуторі “Ліс“ біля містечка Вишневець, поблизу Кременецького замку на Волині. Була вона донькою Михайла та Ганни Лятуринських. Їхнє прізвище належало до одного із найвідоміших волинських родів. Як у школі м. Острога, так і в гімназії ім. Івана Стешенка в Кременці учителі подивляли многогранність таланту Оксани. На сімнадцятому році померла її мати. Суворий і деспотичний батько змусив дочку вийти заміж за нелюба, коли їй було 19 літ. Після весілля О. Лятуринська відсмілилася покинути чоловіка і подалася в невідоме. Волинь потрапила під польську окупацію, коли за збройний спротив горіли українські села а населення терпеливо чекало на прихід отамана Семена Петлюри та Української Армії. Трудними шляхами, незнаними місцевостями йшла Оксана кудись, разом з молоддю, коли початки 20-их років були зовсім небезпечними, зокрема їй, молодій. І якраз ця молодість кріпила її дух, думки та бажання дістатися на Захід. Але сперше доля завела Оксану до польського табору Каліш. Там їй довелось бути не довго, звідки 1923 р., таки разом з інтернованими українцями, перебралася до вимріяної чеської столиці. Спочатку навчалася в Українській гімназії в містечку Ржевніце, недалеко Праги, а потім у приватній гімназії в Празі, яку закінчила матуральним іспитом 1926 року. Перебуваючи у крузі мистецького середовища, Оксана розпочала навчатися в Українській Студії Плястичного Мистецтва у клясах скульптора проф. Констянтина Стахівського та рисунку в клясах проф. Сергія Мако. Вчилася вона і в празькій Вищій Мистецько-промисловій школі та на філософічному факультеті Карлового університету в Празі. У першій наведеній школі Лятуринська мала досить сприятливі умови праці й займалася тільки скульптурою. Її різноманітні твори, як напр.: “Лицар“, “Ведмідь“, “Жіночий акт“, “Змагунка“, “Китайка“, “Янгол“ та другі, отримували високі нагороди. Завдяки її професора Дворжака, в котрого вчилася 1934 р., зробила вдале погруддя чеського президента Томаша Масарика. Залюбки різьбила, ліпила і відливала фігурки зубрів, коней, різного роду птиць, але найбільше ведмедів та ведмежат, які успішно продавала а то й дарувала своїм знайомим. Одна з перших скульптурних композицій Оксани, відома під назвою “Збір винограду“, в якій вона зуміла поєднати людські постаті з виноградною лозою і гронами на ній та широким листям, отримала високу шкільську премію. На замовлення Української гімназії в Ржевницях, в якій раніше навчалася майбутня скульпторка, створила майже метрової висоти погруддя поета і художника Тараса Шевченка. З безліч перепонами і труднощами, але тріумфально передала цей твір гімназії 1936 р., котрий довгі роки служив для всяких урочистостей, організованих у школі. Оксану Лятуринську вважається авторкою скульптурного твору Симона Петлюри, пам’ятників воїнам Армії УНР в м. Пардубіце, директорові Української гімназії в Ржевницях І. Кобзинському, що знаходиться на Ольшанському кладовищі в Празі, Є. Коновалцю в м. Роттердам, І. Білику на цвинтарі Мальвазники в Празі та низки фігурок різних тварин.

Щоб не повторювати вже написане Миколою Битинським (Оверкович) про деякі скульптурні твори Лятуринської, яку він особисто знав студенткою в чеській Вищій Мистецько-промисловій школі і спільні мистецькі інтереси, що зблизили їх та надовго здружили, пропоную довідатися із його матеріялу, опублікованого в ж. “Молода Україна“, ч. 183-184, 1970. До нього він додав окрему частину, що торкається поетичної творчості Лятуринської. До речі, автор цього матеріялу присвятив цій видатній мисткині-художниці, “жінці лицарської вдачі“, сильної, майже “чоловічих мускул“ статтю у її соту річницю від дня народження, поміщену в газеті “Новий шлях“ з датою 7 лютого 2002 року.

Відповідно з відомих документальних даних, О. Лятуринська була членом Асоціяції Незалежних Українських Мистців (АНУМ) у Львові. У Четвертій виставці Асоціяції, що відбулася у грудні 1933-го і в січні 1934-го роках, експонувалися дві роботи нашої скульпторки: “Медвідь“ і “Китайка“. На Шостій виставці АНУМ, кінцем 1934 і початку 1935 років, громадянство Львова знайомилося із шести роботами Лятуринської, проте на Восьмій, тільки з одним рисунком “Прага“.

Після закінчення війни від 1945 р. до 1950-го, тривала таборова доба в Австрії і Німеччині. У таборі Ді Пі в Ашафенбурзі опинилася Лятуринська, який бачила в жахливому стані й описала про його стан в “Згадці про Миколу Глобенка“ (“Зібрані твори“, стор. 661-662). З тої причини, про яку-небудь працю в скульптурі довелось їй забути. Свої сили вона спрямувала на листування з Юрієм Шерехом-Шевельовим, через котрого намагалася, щоб він посприяв у публікації її оповідань, новель і віршів, поетичних перекладів в альманахах МУРу (Мистецький Український Рух) або в інших літературно-мистецьких збірниках. Журнал “Сучасність“ ч. 10 з 1998 р. запропонував тодішньому читачеві 17 листів Ю. Шереха у відповідь О. Лятуринській, датовані 1946-1949-го роках. Листуванням Оксана Михайлівна займалася довгими роками. Переписувалась з Лідією Бурачинською, Оксаною Бризгун-Соколик та іншими особами. До першої-редактрорки журналу “Наше життя“ статтею відповіла на її питання (лютий, 1953). Між іншим, вона зізналася, що на початку 1945 р. із монументальної скульптури перевелась до дрібної ляльки і писанки з кількох причин: брак відповідного приміщення, матеріялів та свій хворобливий стан здоров’я. Свої моделі ляльок показала на міжнародній виставці мистецтва та виробництва в Ашафенбурзі у половині березня 1947 р., в якій брали участь українці, поляки, естонці й росіяни.

SHARE