Павло Лопата для “Нового Шляху-Українських Вістей“.
Із попереднього числа
Пишучи цю статтю, пригадалася мені одна Миколи Чорного-Досінчука із 1996 р., опублікована в серпневому числі, мабуть на шпальтах газети “Свобода“, в котрій він оповів про життєвий шлях бандуриста-упівця Степана Малюци, старшого брата Антона, у якого він навчився гри на бандурі. Змушені лишати Львів 1943 р., оба брати подалися на Захід і в дорозі разом з іншими бійцями УПА через Карпати, інколи, на розлогих лісових галявинах, зупинялися відпочити, брали бандури в руки, грали на них і співали пісні, і найчастіше одну, складену і створену мелодію Степаном “Гей степами, темними ярами…“. У переліку імен педагогічного колективу в Державній Мистецько-промисловій школі з українською мовою навчання у Львові, створеної весною 1942 р., виступає й Антона Малюци, який, разом з Юліяном Ліщинським, вів уроки рисунку і живопису. До слова, цією школою керував її директор мистець-іконописець Михайло Осінчук, сфотографований 1942 р. в товаристві викладачів та студентів, серед яких був присутній А. Малюца.
Того ж самого дня, коли помер Антон Малюца, 17 червня 1970 р., перестало битись у грудях серце ще одного відомого мистця-Євзевія (Євсебія, Євзебія) Ліпецького у Байройті (Баварія). Опинився в Німеччині у жовтні 1940 року. З приходом совєтсько-московської окупаційної армії 1939 р. в Галичину, а через рік на Буковину, де 5 червня 1899 р. народився син в Олександра Ліпецького-православного священика, Євзевій вирішив покинути рідний край. Він добре знав мету радянського війська і його поведінку ще з 30-их років, коли наприкінці листопада 1937 р. розстріляли енкаведисти визначного маляра-буковинця Миколу Івасюка в Биківні. Напередодні виїзду до Німеччини з молодшою донькою Наталкою, Ліпецький поженився другий раз, бо перша-Галина, померла 1926 року. У Чернівцях, совєти зробили його головою місцевого мистецького гуртка, призначили вчителем, а потім тягали його на безконечні допити. Покидати Чернівці було єдиним порятунком для мистця, котрий, спершу опинився в австрійському місті Ґраці, а потім, переїхав до Байройту, де замешкав на постійно поза табором переміщених українців. З життям табору був постійно зв’язаний. Вкладав до нього багато енергії, щодня навідуючи його, був присутнім на кожному засіданні таборової ради, займався таборовими справами, дискутував про різні організаційні потреби і своєю життєвою мудрістю радив проводу табору для полегшення в ньому щоденного життя усіх таборовиків. Виняткової якості Ліпецький виявився малярем-портретистом. Перед тим, намалював малощо не всіх чернівецьких Митрополитів та інших достойників та навіть австрійських цісарів. Мав за собою високу малярську освіту, здобувши раніше в малярській Академії в Дрездені. Після війни в Німеччині познайомився з генералом Франком Аґустином Кітінґом-командувачем американських окупаційних військ в окрузі, до якої належав Байройт. Він погодився на те, щоб український художник намалював йому портрет. Працював проф. Ліпецький над портретом біля десяти годин, оповідаючи генералові через перекладачку про европейські політичні справи та найбільше інформував його про відносини між Україною і більшовиками, які спричинили великі маси українських втікачів, що опинилися в багатьох таборах Німеччини. На кінець генерал Кітінґ повіз із собою до Америки свій портрет 1946 р., а проф. Ліпецький став більше відомим у колах американців і урядових німецьких чиновників, а тим більше через володіння німецької розмовної мови. Маючи доступ до них, здобував ключі до “Ваґнерівської святині“, яка служила тільки для опер Ваґнера. Але завдяки проф. Ліпецькому з її сцени лунали українські пісні у виконані таборового хору “Кобзар“ під диригентурою молодого тоді ще Богдана Кушніра (нар. 1921 р.). Громадсько-культурну працю Є. Ліпецького цінувала, можна сказати, майже вся таборова громада українців. Високо поважали його як прекрасного характеру людину, доброго педагога, а тим більше як видатного маляра, про якого добре знали совєтські апаратчики, котрі тоді в Німеччині виловлювали поодиноких українців і вивозили їх до “соціялістичного раю“. Під назвою “Забутий мистець“ П. Лопата написав статтю, присвятивши її 125-річчю від дня народження Євзевія Ліпецького, поміщену в газеті “Міст“ з датою 5-11 червня 2014 року.
На сторінках більш відомого в діяспорі журналу “Нотатки з мистецтва“-україномовного щорічного ілюстрованого і видаваного від 1963-го до 1990-го років членами філядельфійського Відділу ОМУА, поміщувалися згадки про тих мистців, які упокоювалися у різні роки. Короткі відомості про них подавалися в окремій рубриці “З жалобної хроніки“. В одинадцятому його номері з 1971 р., подано шість імен тих малярів, котрі відійшли у вічність попереднього року. Ім’я мистця Артема Кирилюка виступає у цій хроніці. Тогож самого місяця червня, двадцятого дня через важку недугу помер А. Кирилюк, недоживши до свого 59-го року життя. Народився майбутній маляр 12 квітня 1911 р., в Загайцях на Волині, де вчився у технічному ліцеї. Звідтам поїхав до Варшави, щоб в її Мистецько-малярській школі здобував знання прикладного мистецтва. Кінцем 1930-их роках належав до мистецького гуртка “Спокій“ і брав участь у його виставках. У воєнні часи в містечку Криниця на Лемківщині існувала педагогічна школа, в якій Кирилюк закінчив навчання, і як учитель рисунку працював у ремісничій школі в Коломиї. Біля п’яти років перебував маляр в Австрії, звідки 1951 р., переїхав до Канади. Поселившись у Торонто, Кирилюка-маляра можна було зустрічати за мольбертом на околицях міста, проте найчастіше на так званому Центр Айланд, на острові якого для мистця був “блаженний закуток-правдивий ліс росохатих верб, між якими-улюблене місце маляра Кирилюка…“-згадував письменник Федір Одрач. Картини-етюди під назвою “Верби“ помічалися у його списку маляра-пейзажиста, якого різні твори рік-річно виставлялися в Торонто, переважно в галерії університету, званому Гарт Гавз. З каталогу “Виставки українського мистецтва“, що відбулася в Торонто 1954 р., довідуємося про її учасників, серед яких наведено ім’я А. Кирилюка та назви його картин. Численна група мистців Торонто, організована в Українській Спілці Образотворчих Мистців (УСОМ), маючи на меті показувати свої твори, влаштувала кілька виставок: у грудні 1957 р. в залі “Українського культурного центру“ на вул. Крісті ч. 83-85, а через три роки у квітні та грудні 1960-го року. У всіх трьох виставах експонувалися картини Кирилюка, вибрані членами жюрі та головою УСОМ в Канаді Богданом Стебельським. Олійної техніки мистець створив такі полотна: “Острів“, “Осінь“, “Озеро“, “Місто“, “Вівсяні копи“, “Осінній краєвид“ та низку других.
Артем Кирилюк
Після 13 років життя і мистецької праці в Торонто, Артем Кирилюк переселився до Америки й поселився у Філядельфії. Там він став членом ОМУА. У численних виставках Об’єднання репрезентувались твори Кирилюка багаті теплих кольорів реалістичного стилю в мистецтві. У 1972-му році у Філядельфії здійснилися мистецькі виставки малярів-Юліяна Колесаря, Юрія Бобрицького, Софії Лади, Михайла Качуровського, Петра Холодного-молодшого, образотворчих мисткинь у діяспорі та Артемія Кирилюка-посмертна. Короткі зауваги про кожну з них написав у одній статті Зенон Любомир Фещак, поміщеної в ж. “Сучасність“, ч. 5, 1973 року. Коротенькі інформації про А. Кирилюка було наведено у “Книзі мистців“ (Торонто, 1954), “Книзі творчости українських мистців поза Батьківщиною“ (Філядельфія, 1981), книжці Петра Андрусіва “Мистецтво-найміцніша зброя“ (1987), книжці Івана Кейвана “Українські мистці поза Батьківщиною“ (Едмонтон-Мореаль, 1996), “Енциклопедії української діяспори“ (книга І, А-К, НТШ в Америці, 2009) та книжці “Українські митці у світі“, яку упорядкувала доктор мистецтвознавства, професор Галина Стельмащук (Львів, 2013).
Share on Social Media
