Новий Шлях.
П. Ярослав Стех вже писав про реколекції, які провів у українській католицькій церкві Св. Димитрія у Торонто о. Андрій Зелінський, військовий капелан, член черничого згромадження “Товариство Ісуса” (єзуїтів). Цього разу ми пропонуємо читачам деякі цитати з виступів о. Андрія, які промовляють самі за себе і не потребують коментарів:
“У військовому капеланстві я більше 10 років. Своє служіння розпочав на території Академії сухопутний військ із гуртом молодих випускників духовної семінарії. Ми до сьогоднішнього дня дуже гарну роботу робимо з о. Степаном Стусом у Львові. На той час велика кількість курсантів закінчила військову академію, і згодом стали офіцерами України. Я підтримую стосунки з багатьма із них, спілкувались впродовж 8 років, а згодом перетнулись у зоні бойових дій”.
“Так трапилось, що я став одним із перших капеланів, які виїхали в зону АТО і, відповідно, перший молитовний намет чи польовий храм, в архівах генштабу приписують мені. Згодом капеланство набуло дуже широкого розголосу і багато священиків вирішило допомагати, чи то фінансово, чи морально. Багато священнослужителів впродовж цих останніх років присвятили себе служінню в зоні бойових дій”.
“Зображення на обкладинці моєї книги “На ріках Вавилонських” – це останній будинок південного фронту. За ним – Азовське море. Попереду вже була лінія розмежування. Цей будинок чимось схожий на гнилий зуб, зовсім зруйнований, і там мені довелось зустрічати і минулий Новий Рік, і Різдво. Але в середині жевріло життя – там були позиції ЗСУ. Там все сповнене цінностей, які давали людям сили сидіти там впродовж тривалого періоду часу, в серйозних морозах і за відсутності найважливіших для людського виживання речей. Це основний меседж книжки – як у контексті такої зруйнованості залишитись людьми”.
“Київський військовий шпиталь – один із перших, куди я розпочав навідуватись до хлопців. Там зароджувалось багато волонтерських рухів національного масштабу. На початку війни спілкувався із знайомими з військових частин Криму, де було важко зрозуміти, що діється. А згодом прийшли перші серйозні втрати – літак під луганським аеропортом. Серед 40 військовослужбовців, які тоді загинули, був один із хлопців, якого я ще знав курсантом. І я зрозумів, що не можу сидіти в Києві і одночасно говорити, що гасло військового капелана – бути поруч. Бути поруч можна по-різному, але хотілось реально бути поруч”.
“У нас тоді ще не існувало формату. Навесні 2014 року виїжджали з фінансовою допомогою, моральною підтримкою у короткотривалі візити на блок-пости. Але ще не було масштабного, тривалого залучення священнослужителів у військові підрозділи. Ця ідея сформувалась зокрема після смерті старшого лейтенанта Віталія Бахура родом із Золочівщини. Не існувало ніякої інформації на той час про військових капеланів, це сьогодні знімають відео, що вони там роблять. Капелани стали невід’ємною частиною того, що відбувається сьогодні на сході України. Так не було три роки тому”.
“Був на передових у Слов’янську, Краматорську, згодом Піски, Дебальцеве, Широкіне, Гнутово, Авдіївка, інколи виїзди на другу лінію оборони. Моя методологія – це виїзд на місяць часу, бо є інші фронти, на які потрібно їхати. Трапляються деколи цікаві речі. За три роки стільки пережив, що можна написати кілька томів лише хронології. Пригадую, в грудні 2014 року я уже був в Пісках і мав їхати в донецький Аеропорт на Різдво 2015 року. На той час потреба була в зброї, а я не можу носити зброї як військовий капелан, і якщо їду я, то відповідно однією зброєю є менше, а це було на ціну життя в донецькому Аеропорті. Так я залишився в Пісках і, як виявилось, це був останній заїзд в термінал перед тим, як його було зовсім знищено в січні 2015 року. Звідтіля поїхали в Дебальцеве, а згодом 19 січня 2015 року під час літургії розпочались масові артилерійські обстріли Дебальцево. І це вже тривало до початку лютого, коли українські війська зрештою залишили цю територію”.
“Що ми як священики можемо робити на війні? Перше – проповідь слова Божого, яке дозволяє людині духовно оцінити те, що з нею відбувається і, відповідно, знайти глибший зміст. А глибший зміст дозволяє скріпити мотивацію і консолідувати особистість в умовах радикальної жорстокості. Друге – уділення таїнств, як священик. Я можу слухати сповіді, виділяти євхаристію, служити літургію”.
“Я пригадую, як після повернення запитували “з якими запитаннями до вас найчастіше звертались військовослужбовці?”. Я завжди зводив це до одного простого речення: “як правило, люди шукали змісту – що відбувається?”. Мені здається, що це був найбільший виклик першої фази АТО. Де ворог? Чому ми тут? Вперше відбулась військова мобілізація України, в якій чоловіки, які вчора вели звичайне життя, раптом опинились в умовах реальної війни. Це не імітація, а реальні смерті і реальні втрати”.
“Діяльність військових капеланів на той час регулювалась окремим наказом Міністра Оборони. Там згадувалось, що лише представники тих церков, які були при душпастирській раді при Міністерстві Оборони – це 9 конфесій – можуть бути у зоні бойових дій, але вони не мають права носити зброю, тому що це – порушення норми міжнародного права. Я пригадую, як йшов на сповідь в Пісках. Село покинуте, йдуть обстріли і я не маю ні бронежилета, нічого. Принаймні зброя виконує функцію якогось захисту. Але я завжди маю з собою розп’яття, тому що це – моя зброя”.
Чи багато було роботи з місцевими людьми? Ні. В Україні військове капеланство зараз тільки починається. Військовий капелан, як я його розумію, це священник серед військовослужбовців, який повністю приділяє час, щоб взнати підрозділ, з яким працює. Він має направляти свої зусилля на роботу з військовослужбовцями – це мій підхід. В канадських збройних силах інший підхід, бо в них інша ситуація, відповідно вони більше зосереджені на роботі з цивільними, для вироблення дружнього ставлення до себе”.
“В Росії військове капеланство запроваджено вже багато років тому. У нас цього нема. Військові капелани збройних сил Російської Федерації зафіксовані ще на фотографіях серед зелених чоловічків. З їхнього боку релігія – це спосіб пропагандистської діяльності, вона говорить про те, що там ворог і його треба ненавидіти. Це результат страхів, навіяних російською пропагандою. Вони є озброєні і це їхнє збочене розуміння християнства”.
Новий Шлях: “При зустрічі, що би Ви сказали такому священику з того боку, який може навіть і не стріляв, але все одно духовно підтримував загарбників?”
О. А. Зелінський: “Я би сказав – будь справжнім, якщо ти справжній священик, будь Христовим. Тут не може бути двозначності. Сьогодні представники однієї з конфесій України мають надзвичайні можливості – доступ до людей з того боку. Скажіть їм “покладіть зброю” і все – війна припиниться. Вони говорять, що вони за мир. То якщо ви за мир – скажіть, щоб поклали зброю і будем говорити, переведемо все в формат діалогу. Є дуже багато прикладів, коли наших полонених хрестом по голові навертали на “правдиву віру” – наш зі Львова хлопець про це розповідав. Це не Христовий священик, це точно те, що ми не маємо собі права дозволити. Ми маємо бути справжніми”.
Share on Social Media
