Заснування Ордену Василіян Йосафатом Кунцевичем (закінчення)

Кунцевича

Ярослав Стех для Нового Шляху, Торонто.

Продовження з попереднього числа

Діяльність Йосафата Кунцевича припадала тоді на вкрай важкий період тяжкого українського церковного лихоліття і випробувань, в якому панувала церковна полеміка і прямі утиски антиримські зі сторони російського православія, яке уболівало, що тим шляхом послабить свої впливи на Україну. Зрештою так тоді, як і в наш час Російська Православна Церква була знарядям в руках влади, а християнство позувала для простого народу. Отже і церковна полеміка була часто підсилювана зовнішними часто нерелігійними силами, які не завжди були прихильними українській нації. В такому укладі ім’я Йосафата Кунцевича, великого сина Волині, хоч і глибоко ввійшло в народну психіку українського християнського світу, але ввійшло це ім’я з подвійними, контроверсійними поглядами, які розщеплювали релігійну і національну свідомість українську надвоє.

Словом, в цьому періоді бракувало цієї сили у свідомости, щоб підойнятися понад голови і обрати найсправедливіший шлях на даний історичний момент. Тому в такій ситуації була ускладнена релігійно–місійна праця Йосафата і не було належної піддержки, а навіть реальних умов на її об’єктивну оцінку. Додатковим негативним явищем було і те, що про Йосафата Кунцевича писали, передусім і майже виключно, чужинці, а тому і в чужих мовах (московська, польська, латинська, німецька, англійська), даючи цій постаті таку чи іншу оцінку, часто закрашену сторонніми барвниками, насвітлючи діяльність богослова часто тенденційно. Тому в наш час екуменічного руху і, здавалось би, остаточно пересуджених позицій, напевно існує потреба перевірити одну з отих контроверсійних постатей українського церковного минулого, зламу ХVІ/ХVІІ століть, і дати їй справедливу оцінку.

Ми знаємо, що Й. Кунцевич, отримавши Грамоту від Жигмонта III, видану у Варшаві, 28 червня 1617 р. на архиєпископа полоцького, став діяти, не зважаючи на всілякі перешкоди і відмінні погляди. У своїй місійній праці напотикав він на свому шляху неімовірні перешкоди. Десь в половині листопада 1623–го Йосафат Кунцевич вийшов раннім–ранком у неділю по утрені з церкви, і підготовлявся в своїй палаті до недільної архиєрейської Святої Літургії. По тригодинній облозі палати натовпом народу, який вийшов проти нього з ворожим задумом, з мушкетами та іншою зброєю, по здобутті єпископської палати, цей натовп під керівництвом озвірілих провідників схопив владику і жорстоко його закатував.

Про цей жахливий інцидент митроп. Й. В. Рутський листом повідомив Папу Урбана VIII: (Минськ, 23. 12. 1623). Папа Урбан VIII. Так відповів на листа ”На вічну пам’ять справи … Отож ми, бажаючи ласкаво вислухати побожні прохання короля, кардиналів, митрополитів, архиєпископів, єпископів, воєвод, князів, клиру, ченців і народу… порушені цими проханнями, апостольською владою, силою отого письма, даємо й уділяємо дозвіл і уповноваження, щоб цей слуга Божий Йосафат на майбутнє міг називатися Блаженним…” (16. 5. 1643).

П’ядесять років після мученицької смерті (1667) Й. Концевича “Пій, єпископ, слуга слуг Божих … На честь святої і неподільної Трійці, на повищення католицької віри, зріст та окрасу християнської релігії, владою Господа Нашого Ісуса Христа, святих апостолів Петра й Павла, і нашою, по зрілій застанові, по частім призиванні Божої допомоги та за порадою достойних братів, Святої Римської Церкви кардиналів, патріярхів, примасів, архиєпископів і єпископів, згаданого блаженного Йосафата, архиєпископа полоцького, руського обряду, з Чину св. Василія В., бути Святим ми вирішили й опреділили та й у список святих мучеників вписали…”. (Булля Пія IX проголошення Йосафата Святим: 29. 6. 1867).

Минають століття з дня проголошення Йосафата Кунцевича Святим Католицької Церкви і це визначення дає нам змогу наново в нових умовах глибоко переосмислити так про події цієї визначної постаті, як і дати загальну оцінку Берестейській Унії. Коли хочемо твердо ступати по шляху здоброго глузду, як сказав Г. Сковорода, що “наступний освітлений день є плодом учорашнього”.

Отже Берестейська Унія освітила цей день в світлі, яким прямують наші вірні. Протягом свого з’єднання з Римом вірні обряду УГКЦ пережили разом з своїми душпастерами неімовірні випробування і переслідування. Без Берестейської Унії не було б тих велетнів нашого духу, які через терпіння вказували шлях християнської єдности. А центром і духовним ядром цієї єдности є Рим.

Вслід за мученицькою смертю Й. Кунцевича і пару соток диховенства на чолі з митрополитом Й. Сліпим та тисячами ув’язнених сталінським режимом, всі вони пройшли мартирологію. Цей сталінський режим намагався “псевдо-собором” в березні 1946 р. у Львові цілковито умертвити УГКЦ. Сильна віра перемогла і для того ця церква для вірних являється “святою”. Мільйони вірних у цій церкві віднаходять Христа і поклоняються Йому як Богові і Творцю вселенної. Берестейська Унія стала пантеоном мужности, а її душпастирі – вірним моральним осердям християнства.

Не лише в епоху Св. Йосафата Кунцевича, але по наші дні, Російська Православна Церква як складова російського уряду чинила і чинить всякі підступні провокації, щоб не втратити своїх впливів в Україні. Успіх і розвиток нашого релігійного життя цінний не тільки жертвами минулого, але чесною християнською працею сучасних і усіх прийдешніх поколінь. Істота християнства не тільки заключується в тому, щоб примножувати душі вірних, але за справжні релігійні переконання треба інколи і страждати. І у цій статті маленька частка розуміння важливості спокути вірних УГКЦ і терпінь Ісуса Христа, щоб наша віра стала непохитною основою, на якій має будуватися наше майбутнє.