Організація Українок Канади для Нового Шляху, Торонто.
У неділю, 12-го лютого 2017 р., у залі УНО на Evans Ave. зібралися членкині Організації Українок Канади та гості, щоб відправити Панахиду і вшанувати пам’ять Ольги Басараб та Олени Теліги. Ведуча вечора “Не треба слів. Хай буде тільки діло” Світлана Гетьман щиро всіх привітала та прочитала привіт від голови КУ ОУК ім. О. Басараб – Ольги Шевель, яка не змогла бути присутньою через погоду. Світлана запросила Отця Ігора Панчишина від Української Греко-Католицької церкви Святої Покрови та Отця Василя Федіва від Православної церкви Святого Андрія Первозванного відправити панахиду за нескореними і незламними українськими героїнями.
Далі вечір пам’яті продовжувався урочистою програмою, у якій взяли участь жіноцтво відділів ОУК Торонто Захід і ОУК-Торонто місто, а також хор “Боян”. Вірші Олени Теліги читали: Богдана Овчиннікова (ОУК-Торонто Захід), Уляна Коваль-Стек (ОУК-Торонто місто), Наталя Фляк (ОУК-Торонто Захід) і Ганя Когут (ОУК-Торонто місто). Історію трагічного життя Ольги Басараб, написану п. Марією Домарецькою і перекладену на англійську мову п. Уляною Плавущак-Підзамецькою, прочитала Петруся Латишко (ОУК-Торонто місто).
Усі кошти, які були зібрані глядачами і учасниками цього заходу будуть передані Союзу Українок Естонії. Влітку, під час вакацій, українки Естонії вони прийматимуть дітей-сиріт, чиї батьки загинули, захищаючи Україну.
Ольга Басараб (Левицька) народилася 1-го вересня 1889 року в селі Підгороддя, Рогатинського району Івано-Франківської області. Ольга навчалася в приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері (Сілезія), в ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі (1902—1909), та відвідувала однорічні курси у Віденській торговій академії. З 1910 р. працювала в страховому товаристві “Дністер”, Земельному іпотечному банку. У 1910-11 роках викладала у торговій школі та водночас проходила практику в Українському Кредитовому Союзі у Тернополі. В 1914 р. вийшла заміж за Дмитра Басараба. Дмитро загинув 1915 р. на італійському фронті.
Ольга Басараб стала організатором 1 жіночої чоти Легіону УСС у Львові. У 1918–1923 рр. Ольга працювала бухгалтером посольства України у Відні, і водночас була українською розвідницею. З метою збору військово-стратегічної та політичної інформації вона відвідувала Данію, Німеччину, Норвегію та інші держави. Провадила харитативну й просвітницьку діяльність у “Комітеті допомоги раненим і полоненим” у Відні та в “Комітеті допомоги цивільному населенню”, за що була відзначена міжнародною організацією Червоного Хреста. Була членом управи Українського жіночого союзу у Відні.
Після ліквідації дипломатичних представництв УНР 1923 року Ольга переїхала до Львова, де співпрацювала з Українською військовою організацією (УВО – підпільна організація військовиків, яка 1929 року трансформувалася в ОУН), була зв'язковою полковника Євгена Коновальця.
Як член УВО, Ольга Басараб була заарештована польською поліцією. О шостій годині ранку 9 лютого 1924 р. у квартиру, яку Ольга Басараб винаймала разом зі Стефанією Савицькою, увірвалася польська поліція. Поліцаї виявили та вилучили у п. Ольги тексти зібраної розвідувальної інформації та заарештували обох жінок. Їх звинуватили в шпигунстві водночас на користь ваймарської Німеччини та більшовицької України й ув'язнили у тюрмі на вул. Яховича.
Поліціянти здогадувалися, що вдалося заарештувати поінформованого представника українського опору, і, звісно, їх вабила перспектива виявити українську підпільну мережу, достатньою інформацією про яку вони не володіли. Тому допити були “інтенсивними”, простіше кажучи, із застосуванням тортур. Два останні відбулися 12 лютого в передобідній час і від 21.00 до 03.00. В результаті жорстоких допитів та знущань, Ольга вчинила самогубство. Уранці Ольгу знайшли повішеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери. Поліційний протокол був короткий: “Я відмовляюся від усяких зізнань”, підпис оригінальний “Ольга Басараб”. Згодом, у тій же камері на стіні, Андрій Мельник, побратим по боротьбі, знайшов написи: “Вмираю, замучена, помстіть! О. Басараб” та “За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну!”. Дослідження показали: останні дні життя Ольга провела зазнаючи страшних тортур, зокрема, на тілі були численні гематоми, сліди від катування струмом та вивернуті суглоби.
Найправдоподібнішою версією є катування Ольги Басараб слідчим Левом Кайданом: не стерпівши принижень, горда українка померла. Завдяки агентам УВО у цій в'язниці не вдалося приховати факту смерті Ольги Басараб. Маніпуляції поліції спричинили масове обурення. Кампанію протесту розпочав “Союз українок” (Ольга була бухгалтером цього товариства) 20 лютого, акцію продовжили інші українські товариства Львова, Галичини й осередків еміграції. Голова українського клубу в Сеймі Республіки Польща Сергій Хруцький виступив з інтерпеляцією (депутатським запитом). Єврейський клуб узагалі вимагав створити спеціальну депутатську комісію для дослідження умов утримання в'язнів у польських в'язницях. Польська влада змушена була розпочати слідство.
26 лютого відбулася ексгумація тіла Ольги Басараб. Загиблу перепоховали на Янівському цвинтарі за участі декількох тисяч львів'ян і кількасот поліцейських. Очолили похоронну процесію десять священиків. Домовину з тілом несли студенти. Після похорону відбулася масова демонстрація. Слідство у справі загибелі О. Басараб невдовзі припинили “за відсутністю складу злочину”.
Олена Теліга (Шовгеніва) народилась 8-го липня 1907 р. в Іллінському під Москвою в інтелігентній українсько-білоруській родині. Коли Олені було п'ять років, Шовгеніви переїхали до Петербургу, а потім, у 1918 р., до Києва. Тут вона навчалася в Жіночій гімназії Олександри Дучинської; вивчала українську мову поряд з російською, німецькою і французькою.
Батько Олени, професор Київського політехнічного інституту та директор Департаменту водних, шосейних і ґрунтових доріг Міністерства шляхів уряду УНР, разом з урядом був евакуйований на територію Польщі до міста Тарнів 14-го листопада 1920 р.
Олена залишається в Києві і у зв'язку із закриттям та реорганізацією приватних навчальних закладів продовжує навчання у приватній школі. Навесні 1922 року матері Олени разом з донькою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України до Тарнова, де вони зустрічаються з батьком. З липня 1922 родина оселяється в Подєбрадах у Чехословаччині. Батько на той час був ректором Української господарської академії. Тут Олена входить до середовища молодих українських поетів та інтелектуалів. В Чехії Олена отримує “матуру” – атестат.
В Подєбрадах Олена, разом із своїм майбутнім чоловіком Михайлом Телігою, брала участь у танцювальній групі Василя Авраменка в 1925–1927 рр. Приязнь перетворилася на любов і їх повінчав православний священик Євген Погорецький 1 серпня 1926 в євангелицькій церкві Св. Миколи в Подєбрадах.
У 1923–1929 рр. Олена навчалася на історико-філологічному факультеті Українського високого педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. В цей період вона розпочинає літературну діяльність, друкується переважно в “Літературно-науковому віснику” (1922–1931 рр.), що в той час виходив у Львові під редагуванням Дмитра Донцова, та інших еміграційних виданнях. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетеси, публіциста-літературознавця.
З вересня 1929 р. по 1939 р. Олена Теліга проживала у Варшаві. В 1929 р. у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре, і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів в українській школі. У Варшаві Олена продовжувала активну мистецьку та громадську діяльність, стала постійним редактором та одним із чільних представників редагованого Дмитром Донцовим у Львові “Вісника” (1931–1939 рр.). Вона виступала з рефератами та поезіями під час літературних дискусій, академій та святкувань, що відбувалися в середовищі української еміграції.
У 1936 р. якийсь час проживала в Заліщиках. У 1937 р., виступаючи перед Українською Студентською громадою у Варшаві, Теліга висловлює своє захоплення фашистськими рухами у Європі.
Протягом 1939–1941 рр. перебувала в Кракові. Тут, у грудні 1939 р., Олена познайомилася з Олегом Ольжичем (Кандибою), тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де активно працювала у Культурній референтурі Проводу ОУН, якою керував Олег Ольжич.
Тісно співпрацювала із краківською “Просвітою”, в лютому 1940 р. очолила молодіжне Мистецьке товариство “Зарево”. Секретарем був член Культурної референтури ОУН Олег Штуль. Після появи ОУН (б) належала до ОУН (м).
Завжди ефектно вбрана й завжди приязна (хоча, за власною оцінкою, – не красуня), Олена була однією з найчарівніших жінок українського емігрантського середовища Польщі та Чехословаччини 1920–1940-х років.
Після початку радянсько-німецької війни в липні 1941 р. в складі похідних груп ОУН разом із чоловіком, Уласом Самчуком і кількома друзями нелегально перейшла кордон і переїхала до Львова. У вересні прибула до Рівного, а 22 жовтня 1941 року автомобілем через Святошин та Брест-Литовське шосе доїхала до окупованого німецькою армією Києва. В Києві мешкала спочатку по вулиці Короленка, тепер Володимирська, неподалік від Св. Софії, згодом по вулиці Караванській. У місті організувала Київське відділення Спілки українських письменників (розміщувалася по вулиці Трьохсвятительській 23), відкрила пункт харчування для своїх соратників, співпрацювала з редакцією “Українського слова” Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, 24. Видавала тижневик літератури і мистецтва “Літаври”. У київський період серед найближчих співробітників О. Ольжича та О. Теліги були Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, чоловік Ольги – Михайло Теліга.
Після арешту редакції “Українського слова” О. Теліга не брала до уваги постанов нацистської влади: ігнорувала вказівки гітлерівців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 року почалися арешти. Друзі попереджали Олену, що гестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; вона проте знала, на що йде, і втікати не збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: “Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…”. Її заарештували разом з чоловіком, який назвався письменником, аби бути з нею. У київському гестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому гестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — “Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга”.
Місце та дата загибелі поетеси та її чоловіка невідомі, але оскільки у лютому відбувались масові розстріли у Бабиному Яру, то 21 лютого 1942 року прийнято вважати днем пам'яті української письменниці та її чоловіка.
Share on Social Media
