Досконалий безлад українських реформ – реформа освіти і децентралізація відбуваються за рахунок українських дітей

Сільські діти йдуть до школи. Depo.ua
“Потрібно, щоб тут люди не жили. А що треба, щоб не жили люди? По-перше, треба закрити школу”.

Із запитаннями про реальність втілення політики децентралізації НШ – УВ звернувся до Юрія Крамаря, вчителя фізики Вишневської загальноосвітньої школи 1-3 ступенів Старобільського району Луганської області.

НШ-УВ: Однією з першопричин ситуації, коли сільські діти їздять розбитими дорогами до інших шкіл, здається те, що рекомендації уряду з формування громад визначають зоною доступності відстань 20 км від околиць центрів нових адміністративних одиниць. Чи ця відстань в українських реаліях занадто велика?

ЮК: Абсолютно. Наприклад, у нас в Луганській області настільки погані дороги, що краще б їх взагалі не було. Урядовці в Києві не розуміють, про що вони там пишуть, – одна справа 20 км. у Києві чи Київській області, а інша – у нас. А місцеві керівники їм підігрують, тому що це перефарбовані люди з “Партії регіонів”, яких обрали головами громад. Все це накладається на державну корупцію і виходить непробивна стіна для простих людей.

НШ-УВ: Прем’єр-міністр Володимир Гройсман часто говорить, що децентралізація – одна з успішних українських реформ. Яка реальність децентралізації у вашому регіоні?

ЮК: Там, де громади починають об’єднуватись, там одразу погіршується ситуація у менших населених пунктах. Більші громади анексують менші, витягують звідти гроші і розвиваються тільки більші. Раніше Київ допомагав меншим, бо голову держрайадміністрації особисто призначав Президент, а зараз повноваженнями наділені голови об’єднаних громад. Цей сільський дядько, який насправді на побігушках у “Партії регіонів”, тепер місцевий цар. Зараз створюється навіть не Середньовіччя, а щось таке, як за часів рабовласництва, коли населений пункт не може перейти до іншої громади – цей момент у законодавстві не виписаний. Коли приймається рішення про вхід до об’єднаної громади, проводять громадські слухання, на які, як правило, приходять 10 зацікавлених людей – місцеві бізнесмени, ті, хто користується необлікованою землею, і тп. Вони голосують і вирішують за 700 людей громади, хоча більшість з тих проти об’єднання.

НШ-УВ: Але це тоді проблема цієї мовчазної більшості, яка не обстоює свої інтереси? Її так і будуть гнобити все життя?

ЮК: Абсолютно. Хоча є певна активна частина населення, люди з відчаю перекривають дороги, звертаються до ЗМІ, але протистояння цій політиці загалом невелике. Нереально захистити свої інтереси також і у суді – вони в Україні здебільшого продажні. На наступний рік планується закриття нашої Вишневської ЗОШ. Але ми будем битись до останнього. Нас підтримує місцеве населення. Ви правильно сказали, трошки воно пасивне, але ми їх розшевелимо. Ми ще позмагаємось.

НШ-УВ: Як у громадах приймаються рішення про закриття шкіл?

ЮК: От об’єднались 3 сільські громади, у кожній, скажімо, було по середній школі. Тепер це загальна громада і її депутати вирішують, яка школа буде опорною. Але, до прикладу, наша школа в рейтингу Луганської області – 24-та, а та, яку планують опорною -70-та. Опорною роблять школу, не дивлячись на її показники. Решту закривають, планують залишити лише початкові класи і всіх дітей возити. Керівництво громад може зараз закрити будь-яку школу на своїй території. Наприклад, ця школа надто патріотична, надто балакуча, її закриваєм. А залишаєм оту – з лояльним директором, тихенькими вчителями – латентними сепаратистами. Все вирішують близькість до влади і корупційні зв’язки. Після цих змін, куди піде молодь? Або в кримінал, або у Польщу, Угорщину, Словаччину, а з нашого регіону – у Росію, як дешева робоча сила.

НШ-УВ: А як щодо закладів охорони здоров’я?

ЮК: Приблизно така ж картина. У Старобільську є лікарня. І коли окупували Луганськ, луганські лікарі, які були проукраїнськи налаштованими, перебралися сюди, це її підсилило. Але потім вони подивились на місцеву корупцію і поїхали далі: у Дніпропетровськ і тд. Потім почали закривати відділення, бо прийшли вказівки про скорочення койко-місць. І тепер на цілій район немає ендокринолога і навіть травматолога. Людина зламала ногу й повинна добиратись до обласного центра по цій страшній дорозі.

НШ-УВ: Чому такі величезні суспільні зміни так мало обговорюються в українських ЗМІ?

ЮК: Наприклад, зараз протягнули Закон про освіту, де ввели ці освітні округи, під шумок бойовика з Саакашвілі. Те, що стосується життя і доль мільйонів людей, поступається темі дня.

НШ-УВ: Чому проводиться така політика?

ЮК: У мене одна версія – у нас із непроданого в Україні залишилась тільки земля. У кожного селянина, наприклад, в нашому населеному пункті по 12 га землі. Уявіть, сім’я з 4-х людей має 48 га. Як їх забрати? Потрібно, щоб тут люди не жили. А що треба, щоб не жили люди? По-перше, треба закрити школу. Молодь виїде, а пенсіонерам запропонують гроші. В гривнях, скажімо по мільйону за цю землю. А наступного року зроблять гіпернфляцію, і ці гроші пропали.


“Іде реформа освіти по-народному, але це вбиває звичайні школи”

Із запитаннями про втілення компетентнісних методів в українській освіті, що декларується Міністерством освіти і науки в якості одного з головних напрямків реформи, ми звернулись до Ірини Єгорченко, співробітника Інституту математики НАН України.

НШ-УВ: Яким чином просувається введення принципів дитиноцентризму, дослідницьких та компетентнісних методів в українській школі?

ІЄ: Міністерство освіти використовує дитиноцентризм з маніпулятивною метою – в якомусь плані вони виправдовують дитиноцентризмом ідеї, що дітей не треба вчити складному, а тільки тому, що їм здається цікавим, що треба постійно розповідати дітям, які вони гарні, не ставити їм оцінок. Ще одна нова ідея – дослідницьке навчання або discovery learning. Наприклад, нехай діти самі винайдуть якусь формулу, наприклад формулу площі круга. Я в такі ігри грала – у літньому навчальному таборі для дітей. По-перше, це займає просто величезну кількість часу, по-друге зараз в усіх дітей є смартфони, і вони це просто подивляться в Інтернеті, а решту часу будуть гратися. Дослідництво можна практикувати для просунутих дітей, в межах так званих “математичних боїв”, але це – разова форма роботи, це не може бути методом освіти.

НШ-УВ: Чи дослідницький метод хочуть зробити основним методом викладання?

ІЄ: Ні, його не хочуть зробити основним, принаймні поки що. Але якщо в уроки математики додавати усі ці компетентнісні речі, як каже Міністерство, залишиться ще менше часу на звичайну освіту. Крім того, під ідеєю розвитку певних компетентностей у підручники закладають деякі абсолютно примітивні речі, наприклад, у одному підручнику з Алгебри для 9 класу пропонують рахувати пам’ятники чи визначати точні і наближені числа. На математику і так залишилось мало годин, лише 4 на тиждень в більшості випадків, і якщо в ці години закладати ще економіку, біологію чи географію, не вистачить часу на математику. За моїми спостереженнями, зараз математику і фізику як слід вивчає менше половини учнів в Україні.

НШ-УВ: Чому тоді так багато батьків висловлюють претензії, що дітям задають дуже великі домашні завдання, що діти перевантажені?

ІЄ: Ці претензії виправдані – домашні завдання невиправдано великі, деякі завдання просто нерозумні, незрозуміло, що там від дітей хочуть. Через це багато батьків купує ГДЗ, щоб зрозуміти, чого хочуть від дитини.

НШ-УВ: Що таке ГДЗ?

ІЄ: Це – Готові Домашні Завдання, де розв’язані завдання з усіх предметів. Це театр абсурду. Діти домашні завдання не виконують, а просто переписують з цих книжок.

НШ-УВ: В радянські часи теж було щось подібне – на останніх сторінках книжок наводились відповіді на завдання.

ІЄ: Так, але в цих ГДЗ вся відповідь детально розписана, просто взяв і переписав. Зараз половина навчальної літератури в книжкових магазинах – це Готові Домашні Завдання. І всі роблять вигляд, що так і треба. Ще одна проблема у математичній освіті – часто вимагається, щоб задача була розв’язана досить дивним чином, до якого більшість нормальних людей не додумається. А якщо вона буде розв’язана не так, то знизять оцінку. Це ще одна серйозна мотивація користуватися цими ГДЗ.

НШ-УВ: Те, що ви розповідаєте, звучить як досконалий безлад (perfect mess).

ІЄ: Це так і є. І це призводить до того, що багато дітей приходить у вищі навчальні заклади з нульовими знаннями з математики. Наприклад, невміння додавати дроби просто масове, і це наслідок того, що дроби з різними знаменниками вчать аж через рік після того, як виклали дроби з однаковими знаменниками. Причому вчитель не має права вчити нормально, тобто зразу показати, що таке 1/2 + 1/3.

НШ-УВ: З ваших відповідей виходить, що Міністерство не застосовує зусиль, щоб навести порядок у цьому досконалому безладі.

ІЄ: Абсолютно. Міністерство і влада в цілому докладає зусилля, щоб це замазати, щоб ще більше спростити освіту.

НШ-УВ: Чому про таку складну ситацію в освіті, яка є одною з головних суспільних проблем, так мало говорять в українських ЗМІ?

ІЄ: Так, про це дуже мало говорять, можливо тому, що народ це не дуже цікавить. А те, що говорять, це здебільшого похвальба “прогресивним реформам” і прийнятому нещодавно Закону про освіту, яка іде від чиновників Міністерства і місцевих та міжнародних експертів.

НШ-УВ: Який вихід з цієї ситуації?

ІЄ: Треба якось протестувати. Наприклад, фізики з Академії наук ходили лаятись з Міністерством освіти з приводу погіршення освіти. Але у Міністерства якась дивна позиція – щоб було поменше мороки. Тому батьки беруть справу в свої руки – зараз в Києві ростуть, як гриби після дощу, альтернативні школи, думаю їх вже набагато більше сотні у Києві. Це відбувається тому, що відповідальні батьки дуже незадоволені якістю освіти, а в звичайній школі все одно треба платити гроші. Це часто робиться так: дитина знаходиться у звичайній школі на екстернаті, вона там раз на місяць здає якісь завдання, а вчитись ходить в приватний заклад, де викладають кілька основних предметів. Крім того, приватні школи переманюють гарних вчителів, де ті отримують у багато разів більше. Навіть після обіцяного у Законі про освіту підняття зарплат вчителів, на ці зарплати в осяжному майбутньому вижити буде дуже важко. Отже, іде реформа освіти по-народному, але це вбиває звичайні школи.

НШ-УВ: Що Ви можете сказати про введення опорних шкіл і закриття шкіл на селі?

ІЄ: З цим складається жахлива ситуація. Є дуже багато шкіл, які хочуть закривати, але їх не можна закривати, бо діти до нових шкіл просто не доїдуть. Наприклад, хочуть закрити школу у селі Покровка на Кінбурнській косі у Миколаївській області, дітям прийдеться їздити за 25 км у іншу школу. У ЗМІ наводили слова одного із батьків, учасника АТО, що їхати до нової школи треба півтори години, дітей закачує, вони п’ють таблетки. Закриття цієї школи – це фактично вимивання звідти проукраїнських людей, тому що там є православний російський табір, тобто це передача цієї місцевості російським агентам. Але, знов таки, про таке в Україні пишуть мало.


“Ніякого вчорашнього дня не буде, буде тільки поступ вперед”

За роз’ясненнями щодо ситуації з закриттям шкіл на селі Новий Шлях – Українські Вісті звернувся до Тараса Шамайди, який працює помічником-консультантом народного депутата і який брав участь у розробці Закону про освіту, що його прийняла Верховна Рада 5 вересня.

НШ-УВ: Є багато скарг на закриття шкіл і те, яким чином приймаються рішення про закриття шкіл. Як це повинно вирішуватись згідно закону?

ТШ: Це компетенція місцевих громад, зокрема об’єднаних громад. Є освітні заклади, де є буквально кілька учнів і пару вчителів, тому їх утримувати було б дуже дорого для держави. Але це не значить, що громада не може утримувати такі школи зі своїх коштів. Які школи закривати, які не закривати, об’єднувати, утримувати – це є в рамках децентралізації повністю компетенцією місцевих громад. Місцеве самоврядування є повністю незалежним, воно обирається людьми. Тому якщо місцеве самоврядування щось не те робить, то треба на виборах просто їх краще вибирати. Якщо в тих, хто скаржиться, є до когось претензії по школах, це претензії до самих себе і до своїх місцевих депутатів. Також треба використовувати процедури громадських слухань, обговорень і так далі.

НШ-УВ: Чи вам не здається, що ця система опорних шкіл не враховує реальність українських доріг?

ТШ: Мені здається, що реальність треба створити. Тобто, залишати школи, де є 10 учнів і півтора вчителя, це є профанація освіти. Очевидно, є здоровий глузд громади, тому вони хочуть, щоб були великі школи, гарно обладнані, з відповідною кількістю вчителів. І місцеві дороги – це також компетенція громади. На це в них є бюджетні ресурси і також є дотації вирівнювання – допомога держави біднішим громадам. Тому громади мають це планувати оптимально – де залишати школу, де будувати дорогу і так далі. Також, безумовно, громаді треба платити податки. І чим чесніше це буде відбуватися, тим буде більше доріг і шкіл.

НШ-УВ: А вам не здається, що спочатку треба було розв’язати глобальну проблему з дорогами, а потім закривати школи?

ТШ: Що ви маєте на увазі? Хто його має розв’язати? Політбюро? Його не існує. Я пішки пройшов два тижні тому в рамках громадської акції з Києва до Чернігова. І я бачив, як багато будується сільських доріг і доріг державного значення. Ви кажете, що доріг немає. Десь немає, десь є. Зараз бюджети громад за два роки збільшилися вдвічі. Будується багато місцевих доріг. Зрозуміло, що це займе 10-20 років, щоб громада заасфальтувала основні дороги по селах, по яких люди їздять в школу. Я не поділяю цього “поверніть нам вчорашній день”. Ніякого вчорашнього дня не буде, буде тільки поступ вперед. Яка буде швидкість цього поступу – залежить від людей на місцях. Від того, наскільки в них якісна влада, наскільки корумпована, наскільки ці люди платять податки. Звичайно, від держави залежить рівень державних доріг, рівень зарплати вчителів. Ніхто не каже, що це все ідеально і легко, але це рух в правильному напрямку. Цей закон збільшує повноваження самої школи і навіть кожного вчителя. Треба рухатися вперед і розуміти, що самі люди повинні будувати свою країну.


Думка редактора: мають рацію критики уряду

Масове закриття сільських шкіл в Україні почалось ще за президенства Віктора Януковича. Минулого року цей процес посилився, коли державні субвенції перестали надаватись школам, в яких навчається менше 25 учнів. А у прийнятому 5 вересня Законі про освіту вводяться освітні округи, з опорними школами у центрі, які повинні бути зручно розташованими для підвозу дітей з інших населених пунктів, і повинні забезпечуватись кваліфікованими кадрами та навчальною базою. У вересні 2016 р. у інтерв’ю інтернет-виданню “Цензор.нет” Міністр освіти і науки Лілія Гриневич пояснила, що у минулому році планувалось закриття (рішеннями місцевих рад) 180 шкіл і, натомість, відкриття 142 опорних шкіл. Начебто невелика різниця – планували закрити не так і багато шкіл. Крім того, міністр і уряд в цілому начебто показували комплексне розуміння ситуації з закриттям шкіл – минулого року уряд виділив субвенцію в 600 мільйонів грн. на закупівлю шкільних автобусів. А у тому інтерв’ю Міністр сказала золоті слова: “Щоправда, мало купити шкільний автобус, він повинен їхати по хорошій дорозі. Адже від цього залежить час, витрачений на шлях до опорної школи. Ми обговорювали це з Мінінфраструктури: необхідно відремонтувати 2,5 тисяч кілометрів доріг. … І ми наполягаємо, щоб … першочергово ремонтували та покращували ті дороги, які ведуть до опорних шкіл”.

А що ж сталося у реальності? За останній рік надійшло багато скарг про те, що після закриття сільських шкіл реальність довозу дітей у опорні школи якраз сповнена проблемами, про які говорила Лілія Гриневич. За останні 12 місяців я багато разів чув про те, що діти щодня годинами трусяться у часто-густо непридатних автобусах поганими українськими дорогами, їм доводиться вставати вдосвіта, чекати на автобус годинами в школі і приїздити додому затемна. Вибірка цього дослідження – нерепрезентативна, але географія – репрезентативна. З обговорень у інтернеті та з особистого спілкування я знаю про такі проблеми у Івано-Франківській, Житомирській, Кіровоградській, Полтавській, Дніпропетровській, Херсонській та Луганській областях. Знаючи українську дійсність, можна сміливо стверджувати, що така широка географія скарг свідчить про широке поширення проблеми. І, відповідно, можна стверджувати, що вже кілька років уряд, і Міністерство освіти і науки зокрема, проводить непідготовлений експеримент, а якщо називати речі своїми іменами – вчиняє злочин проти великої кількості дітей.

Чи є в України кошти, щоб не закривати малі сільські школи взагалі, ба навіть покращити рівень освіти, який вони надають? Мабуть, що є, враховуючи, наприклад, ріст витрат на Державне управління справами у 2016-17 рр. більше ніж на 900 млн. грн. Але Міністерство освіти, схоже, налаштоване на закриття шкіл безвідносно до наявності чи нестачі коштів у держбюджеті. Тому, мабуть, і почали закривати школи поспіхом, не чекаючи закінчення ремонту доріг і закупівлі необхідної кількості автобусів. Чого варті такі “дрібниці”, як доля хто-зна скількох тисяч (а може й сотень тисяч) дітей, у порівнянні з високою метою реформи освіти та ідеями чиновників та експертів?

Цю ситуацію яскраво ілюструють слова Тараса Шамайди, помічника-консультанта народного депутата, з його інтерв’ю для НШ-УВ: “Ви кажете, що доріг немає. Десь немає, десь є”. Тут коментарі зайві – тут в усій красі сталінський принцип “ліс рубають, друзки летять”. І переконаність, що треба і далі йти напролом: “Ніякого вчорашнього дня не буде, буде тільки поступ вперед“. Міносвіти у цій ситуації умило руки – закриття шкіл насправді у відповідальності місцевих громад (хоча ініціатива самого процесу закриття іде якраз від уряду). Поки громади та центральна влада ремонтують дороги, поки селяни на місцях борються з корупцією і свавіллям, коли закривають кращі школи, а опорними роблять гірші – ті, які потрібні комусь із місцевих лідерів (про що вже є свідчення), сільські діти страждають – їхні інтереси цікавлять мало кого.

Тим чиновникам, хто відповість, що у опорних школах діти отримають кращу освіту, ніж у маленьких сільських, скажу: ваш обов’язок – зробити так, щоб не створювати при цьому проблем для дітей, і ви цей обов’язок у багатьох випадках не виконали. Скільки років пройде, поки прокладуть усі дороги (10-20 років, як сказав Тарас Шамайда) і куплять потрібну кількість автобусів? Як довго будуть поневірятися діти? І скільки за цей час щезне з обличчя України сіл, навіть тих, для зникнення яких не було об’єктивних економічних причин? Саме ці питання і мають на увазі численні українські селяни, які у розмовах з нашою газетою повторюють в один голос: “українська влада знелюднює село, щоби здешевити землю і спростити її викуп” (див. інтерв’ю Юрія Крамаря вище і статтю у НШ, яка вийшла 1 травня цього року, “Делегація українських фермерів у Канаді: влада знелюднює село перед відкриттям ринку землі“).

Крім того, ця політика може допомогти колишнім регіоналам зміцнити свої позиції на наступних виборах. Вони, на відміну від нинішніх недолугих реформаторів та й тої ж демократичної опозиції, яка про шкоду таких реформ говорить мало, вловили настрої населення і зробили одним із своїх основних гасел абсолютно вірний вислів “Якщо не інвестувати в освіту, доведеться будувати в’язниці” (партія “Наш Край”). Втім, “оптимізувати” школи і лікарні почав саме Віктор Янукович. Сподіваюсь, українські виборці це пам’ятають.

І щодо початку застосування в українській школі компетентнісних та дослідницьких методів, які призвели до падіння результатів з математики у Канаді, що його нещодавно визнав уряд Онтаріо. Як сказала у інтерв’ю Ірина Єгорченко з НАН України (стор. 3), “поки що шкода мінімальна, тому що більшість вчителів не будуть це виконувати, але ці нововведення будуть відбирати час у нормального навчання“.

Юрій Білінський, редактор Нового Шляху – Українських Новин