Петроградський Синод 1917 року

синод
Митрополит Андрей Шептицький. portal.lviv.ua

Павло Лопата для Нового Шляху, Торонто.

Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького було звільнено з російської тюрми у березні 1917 року. Зустріч з втомленим і хворим Андреєм у Петрограді виявилася немов святом для багатьох жителів міста: українців, росіян, поляків, литовців, білорусів, фінів, естонців, латишів і інших національних меншин. Коли потяг зупинився і з вагона вийшла висока, широкоплеча постать у чорній рясі, підперезана ремінним поясом, з біло-кучерявою бородою і його рука піднеслася до благословення, сотні голів схилилися до землі. Делегації різних національностей зупиняли Великого Архипастиря і вітали його різними мовами. Відповідав рідною мовою, грецькою, польською і латинською. Звучали ці слова щиро, немов золоті, з почуттям поваги і пошани до кожного із народів.

Під час кількамісячного перебування у Петрограді, чільні члени української колонії уможливили Митрополитові зустріч з Керенським, щоб подякувати йому за своє звільнення, висловити свої незадоволення та заступитися за численних українців-галичан, запроторених на Сибір.

З прибуттям Кир Андрея до Петрограду з’їхалися туди і російські католицькі священики з різних міст. Тоді настала нагода для відбуття Синоду, на що дало згоду вісім священиків під керівництвом о. Леоніда Федорова та з уповноваженням, даним Андреєві папою Пієм Х. Місцем зібраних була католицька хлоп’яча гімназія при костелі святої Катерини, де тоді мешкав Митрополит і в котрому проводив духовні відправи.

Синодальні сесії почалися 29 травня 1917 року і тривали до кінця місяця. Перед отцями Синоду стояла величезна праця, і всі учасники були свідомі, з якими труднощами їм прийдеться прокладати основи для розвитку греко-католицької церкви серед російського народу. Після найважливіших нарад та з’ясованих рішень їх знову відчитано екзархом з катедри гімназійної молитовниці, на які позитивно відгукнулися отці Синоду. На зміст постанов вони погоджувалися святочною присягою. Завершився Синод обранням на пост екзарха о. Леоніда Федорова, якого із створеною Церквою греко-католиків у Росії визнано петроградським урядом. Його представники запрошували екзарха на наради, які торкалися релігійних справ, зокрема, взаємних відносин між державою і новоствореною Церквою. Від червня 1917 року, вона відкрито захищала релігійні і громадські права у житті російського народу. Синод вирішив надати цій установі назву Греко-Католицької Церкви та прийняв понад 60 постанов, що вважалися найважливішими щодо церковного життя. Синод визнав зверхність Папи Римського та йому підпорядкованість, але із збереженням свого греко-східного обряду, позбавленого від впливів літургічних форм латинського обряду.

У наступній постанові мовилося про почитання всіх святих, канонізованих західною католицькою церквою, а головно її покровителя св. Йосафата. Почитувати російських святих Синод для вірних Андрей не забороняв, бо довголітній культ у старовинній церкві вже визнавав канонізованих осіб, яких і після відбутого Синоду, з дозволом апостольської столиці, можна буде літургічно почитувати. Наступні постанови вказували на передачу цієї церкви під Покров Пресвятої Богородиці та на співпрацю з братами інших обрядів, а також на обов’язки отців Синоду дотримуватися церковного права, в котрому поміщено вже попередньо оформлені правила святих апостолів та вселенських Соборів Східної Церкви.

Про самого екзарха і його права як голови Російської Католицької Церкви, про територію його діяльності на всій царській Росії і як голови з єпископською владою, якому надано право контролі над усім церковним майном і цензури над друкованими матеріялами, та про своє відкликання від екзарха тільки зі згодою Митрополита Андрея, зазначувалося у наступній постанові.

У сьомій з черги розглянуто обрядові справи, які вимагали від священиків дотримуватися староруської форми обряду із нововведеними, не мішаючи обох разом. Далі згадувалося про практичні відправи святого Причастя, Миропомазання, Пресвятої Євхаристії, Причастя новонароджених, Сповіді тощо. Остання постанова вказувала на обов’язки священиків і вказівки в душпастирській праці. Їхнім завданням належало приучування вірних любові до цієї церкви, пошани до неї та навчання вірних побожності, а також бути добрим прикладом для ближніх і самим жити праведним життям.

У літургічних проповідях треба було пояснювати вірним про символіку обряду та заохочувати їх до живої участі в богослужіннях та співах літургічних відправ. Постанова вимагала від священослужителів бути скромними, стримуватися від відвідин гучних забав, бути дописувачами до різних католицьких газет чи журналів. Належати до некатолицьких філософічних і релігійних товариств було заборонено. До речі, священикам дозволено носити відповідні ряси і підрясники, срібні хрести на грудях та бути бородатими.

З текстових матеріялів Синоду випливає, що його праця зробила великий крок вперед у розвитку молодої церкви, яку Митрополит Андрей намагався заснувати через Апостольський Престол протягом кількох років. Слід додати, що 1912 року Кир Андрей побував у Петрограді, де посвячено греко-католицьку каплицю, парохом якої став о. Іван Дейбнер (Дейґнер), що був присутнім на Синоді 1917 року.

На цьому Синоді були: польський єпископ Іван Цєпляк, канонік Жиґмонт Лозінський, Митрополит Едвард де Ропп, український єпископ д-р Йосиф Боцян та російські католицькі парохи церков і костьолів у Росії та поза її межами. Леґалізація Католицької церкви в Росії революційним урядом вказала на унійні акції Митрополита Андрея та реалізацію його задумів.

“Русская греко-католическая” церква довго не проіснувала, бо о. І. Дейбнера більшовики вивезли на заслання 1923 року, де він і помер. Того ж року арештовано екзарха о. Л. Федорова і засуджено на 10 років ув’язнення, за одними даними – вивезено до табору Соловки, а за іншими – на Сибір, де у В’ятці помер як ісповідник віри. Інших унійних священиків також ліквідовано. Але існування цієї церкви залишається славною пам’яткою початку ХХ століття. Радянська влада вважала її ворожою, бо за допомоги “греко-уніятського обряду вона приносила шкоду російському православію”.