Христя Цурковська для Нового Шляху – Українських Вістей.
Відвідини Грузії
Літак з Києва до столиці Грузії, Тбілісі, був заповнений. Аеропорт в Тбілісі – малий. Таксі завезло нас до нашого готелю. Всюди люди дуже приємні до туристів, тому що туризм – це велика індустрія. Тбілісі – столиця, архітектура міста стара та радянська, з хрущовками. Стара частина міста ідеальна для туристів – з ресторанами, кафе та крамничками із сувенірами.
Найбільше туристів у Грузії – із Росії. Старші грузини говорять російською, а молодь – грузинською та англійською мовами. В їхньому Національному музеї було цікаво побачити виставку про «Soviet Occupation of Georgia». Там нічого не було позитивного. Лише одна довга експлуатація Грузії росіянами. Таку виставку в Україні ще не до подумання.
На другий день ми вибрались відвідати музей Лесі Українки в Сурамі. Вздовж дороги продають кавуни, а всюди гори й гори та виноградники. Для грузинів вирощувати виноград та виробляти вино – та найбажаніша професія.
В Сурамі стоїть пам’ятник Лесі Українки, а через дорогу – будинок, який колись належав грузинському етнографові. Тепер цей будинок – Музей Лесі Українки. Оригінальний будинок, де вона перебувала та померла, вже не стоїть.
Музей скромний. Дві жінки проводять екскурсії. Три зали заповнені старими фотографіями з життя Лесі Українки в Україні та Грузії. Ми відчули, що грузини горді з того факту, що Леся Українка, яка походить із аристократичної родини, вибрала саме Грузію для перебування та лікування.
Вона дуже сподобала собі Грузію. Дружила із письменниками, поетами і на загал інтелігенцією. Також нам розповіли, що в той час багато грузинів їздили до України на вищі студії. Ми дізналися, що кілька років тому голова СКУ п. Чолій відвідав музей.
Ще один пам’ятник Лесі Українці відкрили в 2017 р. в місті Телаві.
Наша наступна екскурсія відбулася до «David Gareja» на кордоні з Азербайджаном. По дорозі горбочки та гори – «зелена Сахара», де пасуть худобу та вівці. Наш водій розповідав, що грузини не дуже люблять баранину. Вирощують вівці на експорт в Азербайджан, а звідти купують нафту. Грузія експортує в світ електрику та вино.
Наближаючись до неймовірних гір, ми бачимо в високих скелях печери, які християнські монахи вирізали в камені ще в 650-х роках. Також тут похований їхній святий Давид. Цей монастирський комплекс цікавий церквою, іконами та Божим духом. За радянських часів монастир використовували в якості складу військової амуніції. Тут також відбувалися різні таємничі маневри та вправи. Монахи розповідали, що багато реліквій було знищено через радянську неповагу до історичних та релігійних пам’яток.
Наша третя екскурсія була до жіночого монастиря «Bodbe Convent», побудованого із найкращим видом. Городи монастиря гарно упорядковані. Архітектура надзвичайно цікава. А в церкві ми побачили чудові фрески та іконостас. Це головне місце для грузинів, тут похована велика свята Грузії – св. Ніно, що принесла в Грузію християнство ще в 326 році. Св. Ніно для грузинів, це як св. Володимир для українців.
Наступне місце відвідання – стара столиця Грузії, Мцхета. Тут сходяться дві великі ріки, а на високій горі стоїть одна старенька церква. Звідти відкривається чудовий вид. В старій столиці стоїть великий монастирський комплекс – фортеця-катедра, найбільша в Грузії. В ній знаходяться шати Христа. Церква декорована фресками. Тут є поховання кількох грузинських королів. Дуже заохочую відвідати цей старий цікавий край.
Напевно сподобається вам грузинська кухня й їхні приправи. По дорозі в Тбілісі було б добре відвідати винарню, але лиш одну. Розповіли нам, що у Грузії вино виробляють за старою грузинською та модерною західноєвропейською технологіями. Нам показали винарню, яка тягнеться на 27 км. в тунелях гори й має постійну температуру 12ºС. Очевидно, що ми куштували сухі вина: червоне й бурштинове – ой які смачні. Варта ще раз туди поїхати. Одним реченням на кінець можу сказати, що варта нам брати приклад, як 4-х мільйонна нація змогла своє зберегти. Тому що шанують свою історію, культуру, мову й вино, а також свій патріархат.
Ще нас не було в Полтаві – треба й туди поїхати
Ми сіли в Києві на швидкий поїзд й за три години були в Полтаві. Таксі відвезло нас до готелю. Тут всюди чути українську мову. Полтава – чудове зелене місто, а в травні звідусіль чути запах акації.
Життя в Полтаві спокійніше, ніж у Києві чи Львові. Люди приємні й радо допомагають туристам.
У центра міста багато пам’ятників: Т. Шевченку, Петру І, Гоголеві, Марусі Чурай, Іванові Мазепі. Дуже кидається в око прекрасний будинок у стилі український модерн, який спроектував Микола Кричевський – тепер Національний музей Полтави. Ще один скарб української архітектури – старенька, біленька, з великим дахом, хата великого письменника Івана Котляревського. В Полтаві також багато монастирів та церков. Адміністрація міста активно розвиває туризм. Меню в ресторанах та кафе двомовні – українські й англійські. Під новим найбільшим в Україні пам’ятником гетьманові Івану Мазепі фотографуються туристи.
Для мене було незрозумілим, чому полтавці так пишаються Петром І. Розповідають, що він тут відпочивав, але ніхто з містян не згадує, що він був жорстоким москалем-окупантом. Найбільше мене цікавив Музей битви під Полтавою 1709 року. Перед входом до Музею стоїть пам’ятник Петру І. Музейний будинок добре виглядає – Швеція підтримує цю пам’ятку великої європейської трагедії. Добре, що екскурсоводи представляють історію битви під Полтавою українською мовою, але історичні факти перекручені на користь москалів. Петро І то великий герой, а король Карл ХІІ та гетьман Мазепа – втікачі-боягузи. Мазепу представляють як «обсерватора», а не союзника Карла ХІІ. В музеї багато артефактів з часів битви, портретів. Але один памфлет, що був на продаж, – російською мовою. Можливо полтавці пишаються Петром І, тому що «битва під Полтавою» поставила Полтаву на карту Європи.
На кінець перебування в Полтаві встигли повечеряти і посмакувати полтавськими галушками і борщем.
Share on Social Media
