Правда про найбільшу трагедію, спротив та боротьбу поневоленого народу

Голодомор

Олександр Панченко для Нового Шляху, Лохвиця, Полтавщина.

Продовження з попереднього числа

Про зловживання у сфері хлібозаготівель Володимир Короленко, письменник, що походив із українського роду на Волині, – писав із вимореної голодом Полтави большевицькому наркому Анатолію Луначарському: “…Ви порушили те, що було органічним у відносинах міста і села: природний зв’язок обміну, замінивши його штучними заходами “примусового відчудження”…”. Большевиками створювались умови штучного розшарування й протистояння на селі, коли ці ж таки більшовики, опираючись на сільську бідноту, комнезамівців та люмпенів, протиставляли їх трудовому селянству та заможній частині населення. Результатом цієї продовольчої політики стало скорочення посівних площ на Полтавщині на початку 1921 року у порівнянні з дореволюційним періодом на 312 десятин, річний збір зерна зменшився на 69 мільйонів пудів, на 38″ зменшилось поголів’я коней, а на 29″ – поголів’я всіх видів худоби в господарствах селян. Лютували тиф, холера, дизентерія та цинґа. В листопаді 1921 року на Полтавщині налічувалось понад 60 тисяч хворих на холеру та понад 10 тисяч хворих на тиф. В часі максимального піку голоду протягом 1921 року большевики відправили з Полтавщини понад 10 мільйонів пудів хліба, з них до Москви – 140 вагонів, посівним комітетам губерній Московщини – 270, на Донбас – 2655 вагонів. Як відомо, за большевицько-московською термінологією 1929 рік називався “роком великого перелому”. Насправді ж у країні було запроваджено примусову колективізацію сільського господарства, яка обернулася зокрема для селян Полтавщини та усієї України масовим зубожіння, репресіями та жертвами. Зароджена ще наприкінці 19-го століття сільська кооперація в нашому краї мала давнє й міцне коріння. За московського царату на Полтавщині було засновано 307 товариств сільськогосподарської кооперації. У 1919 році на наших теренах було створено об’єднану спілку “Хуторянці”, яка охоплювала станом на 1924 рік близько 20″, а через п’ять років, тобто у 1929-ому, – всі 50″ від усієї кількості селянських господарств Полтавщини (ДАПО. – Ф.Р. – 363. – Оп.1. – спр.631, – арк.5). Справжня кооперація на полтавських теренах поширювалась на бурякосіючу галузь, тютюнництво та молочарство й задовольняла потреби місцевих кооператорів у посівматеріалі, племінній худобі, с/г машинах, реманентові, долучалась до питань кредитування та збуту. Під кінець 1920-их років в цій площині ще до кінця не були знищені принципи добровільності членства й справжні кооперативи та артілі на практиці показували мешканцям свої переваги над комунами, які були штучно створені большевиками, переважно з демобілізованих “красноармєйцев”, люмпенізованих елементів та наймитів-селян на базі колишніх маєтків та економіях землевласників, що мали показувати усі переваги соціалізму, але виходило скоріше навпаки. Основна ж маса селян Полтавщини на той час були одноосібниками не поспішали вступати до колгоспів та товариств по спільному обробітку землі, хоча політика Сталіна на селі була дискримінаційною, особливо, коли це стосувалось паритету цін на сільськогосподарську й промислову продукцію та встановлення низьких цін на хліб, що фактично забирався у селян за безцінь. Тому місцеві большевицькі провідники й комнезамівці активно долучилися до впровадження та стягнення у 1928-29 роках так званого єдиного сільськогосподарського податку, а також обтяжливого “самооподаткування” згідно з дискримінаційним приписом ВУЦВК від 2 січня 1928 року, яким були встановлено грошовий внесок (пай) у залежності від прибутковості господарства. В свою чергу біднота й частина середняцьких господарств, прибуток яких становив менше 200 рублів, або звільнялись від сплати паїв або ж це робилося коштом заможних селян, або як тоді вже казали – куркулів, шляхом їх додаткового оподаткування органами місцевої влади, які були вимушені продавати для сплати цих “податків” не лише хліб, але й худобу та реманент. На села направлялись для допомоги низовими партійцям функціонери з округи, “рабочіє бріґади” та представники органів ҐПУ. Масово розпродавалось або вилучалось майно, отже йшло до “ліквідації куркульства як класу”. Спротив на селі подавлявся нещадно – селяни особливими нарадами при колеґіях ОҐПУ у позасудовому порядку висилались в Московщину, як було зазначено у вироках, – “у Північний край”. Комуністичний лідер на Україні поляк Станіслав Косіор підписав 24 лютого 1930 року інструктивний лист низовим органам компартії щодо колективізації “всієї України – до осені 1930 року”. Для цього було створено навіть спеціальний орган під назвою Укрколгоспцентр. Ось теза із повідомлення інструкторів того таки сумнозвісного Укрколгоспцентру про хід колективізації, організації, обліку й оплату праці в колгоспах від травня 1930 року, в якій зокрема зазначається, “…колективізація в Лохвицькому р-ні на 28 березня 1930 р. була розвинута на 66″, а в сучасний момент є 22″… Посівна кампанія в колгоспах проходить спільно й поки що задовільно. В колгоспах, головним чином під час посівної кампанії не вистачає тяглової і робочої сили, й тому посіви по деяких колгоспах затягуються на 2 – 3 дні, а то й більше..” (“Колективізація і голод на Україні. 1929-1933: Збірник документів і матеріалів”, – К., 1992, с.213).

Поступово на всю Україну й на Полтавщину, зокрема, насувався страшенний за своїми наслідками Великий Голод. Так, в доповідній записці харківського обкому КП(б)У “Про надзвичайно напружене продовольче становище в окремих районах області” від червня 1932 року наголошувалося, що “…із загальної кількості районів області аналогічні випадки з більшим чи меншим ступенем голоду встановлені в таких районах (не перераховуючи конкретних фактів): Лохвицький – 15” випадків, тобто найбільша (!!) кількість із усіх перерахованих в цій страшній за своїм змістом записці 10 районів тодішньої Харківської області (О.П. – довідний переклад з російської мій, цит. по “Голод 1932 – 1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів”, – К.,1990, с.192). Але сталінські бузувіри й не думали хоч якимось чином послабляти тиск й вперто продовжували “закручування гайок”, як вони казали. За невиконання сталінського плану хлібозаготівель в багатьох районах Полтавщини згідно з постановою РНК УСРР і ЦК КП(б)У “Про відновлення заводу промтоварів на село” від 15 грудня 1932 року опинилися за межами дії цієї постанови, отже фактично у большевицькій блокаді – селянам не завозились вкрай необхідні речі повсякденного вжитку – сіль, мило, сірники…

…Подорожуючи далі північною Полтавщиною, я поступово приїхав до місцини, де був колись хутір Гуляївка, де й пройшли юнацькі роки австралійського українця Федора Габелка, прямісінько через село Піски, та й побачив обабіч шляху ошатну дерев’яну церкву. Згідно з описами, що їх мені вдалося роздобути пізніше, цей “…храм хрещатий в плані, на кам’яному фундаменті, однокупольний, зі стрункою триярусною дзвіницею. Досить багато прикрашений різьбленими пасками, карнизиками, щипцями, пілястрами. Невисокі кутові зруби підкреслюють ступіньчастість силуету. Вертикальну спрямованість споруди підсилюють трикутні фронтончики фасадів, граней барабана і куполу. Стіни горизонтально обшиті, завершені карнизами з ажурною дерев’яною різьбою і невеликими напівциркульними, трикутними і кілевидними арочками. Купола мають деякі риси бароко. Шатер дзвіниці навіть із заломом…”. Подейкують, що коли у сумнозвісні “совєцькіє врємєна” войовничі безбожники на чолі із московськими большевиками та їхніми прихвоснями із місцевих активістів намагалися зруйнувати дзвіницю, то трос порвався і дзвіниця встояла, а в часі Другої світової війни, у 1943 році “взагалі сталося диво – в храм потрапили два снаряди і… не розірвалися!..”. А в 1930-их роках, мабуть і в цих місцевостях прислані большевицькими тиранами в північні райони Полтавщини т. зв. “25-тисячники” закликали припинити “опортуністичне ставлення” до заготівель масляничних культур, як також – “загострити питання суцільної колективізації та на цій базі ліквідувати глитайню, як клясу”, а на третьому році т. зв. сталінської п’ятирічки оголошується “ударний місячник по виконанню заготівлі експортної сировини” (щетина, пух-перо, кінське волосся та ін.). Відповідно до указу від 7 серпня 1932 року селянин, що не виконав план хлібозаготівель або ж навіть зрізав колосок на колгоспному полі автоматично ставав “классовим враґом” й міг бути негайно розстріляним, а його майно мало бути конфіскованим з насильницьким виселенням із домівки усієї родини. Обшуки та вилучення хліба т. зв. “буксірнимі бріґадамі”, складеними із активістів стало нормою для тогочасного полтавського села. Все це супроводжувалось аґітаційними заявами про “боротьбу з ворожими діями куркулів та підкуркульників”, до числа яких могли бути зараховані буквально будь хто із більше-менше заможних селян, які відмовились вступити в колгосп. Від “злісних нездавців контрактації хліба” через газети змушували відмовлятись навіть їхніх неповнолітніх дітей та усіх родичів. В пошуках хліба селяни-українці йшли до великих міст, а то й через кордон, до своїх єдинокровних братів у Західній Україні, але більшість тихо вмирала у селах та хуторах Полтавщини. Всюди панував страх голодної смерті, який породжував безнадію, однак полтавські селяни чинили опір большевицьким репресіям та беззаконню. Боролися як могли… Масова смертність у нашому краї поставила під загрозу можливість проведення весняно – польових робіт наступного року. Скільки вимерло людей, наразі встановити неможливо, бо всі документи про облік померлих під час Голодомору 1932 – 33 років були вилучені і, ймовірно, знищені з органів ЗАГС та сільських рад уповноваженими райкомів, райвиконкомів та співробітниками УНКВД, можна лише провести порівняльний аналіз на підставі двох переписів народонаселення 17 грудня 1926 – го та 17 січня 1939 року.

Ось, наприклад, питома вага населення у Лохвицькому районі в 1939 році у порівнянні з 1926 роком (якщо брати кількість населення у цьому районі у 1926 році за 100 відсотків) складала – міське населення – 114,7, сільське – 88,5, все по району – 92,8, отже скорочення населення за період з 1926 – го по 1939 рік складало у районі – 18,8 “, приросту населення навіть мінімального взагалі не спостерігалось (ДАПО. – Ф.П. – 3938. – Оп.1. – Спр.108, арк.14 – 57). Деякі хутори на Полтавщині, де мешкали переважно одноосібники, а в селах – цілі кутки й вулиці та хліборобські родини – зникали назавжди з лиця землі. Мерців навіть не хоронили, а якщо й хоронили, – то в братських могилах, не ставлячи жодного хреста чи якогось знаку. В інформаційному зведенні працівника Харківського облземуправління “Про примусове вилучення у селян зерна для посівфонду 1933 р.”, від 20 лютого 1933 року зазначалося, що “створення посівних фондів зараз, крім раніше засипаних, іде переважно за рахунок перевіювання полови, переобмолоту соломи, повернення неправильно розданих авансів, повернення розкраденого хліба та позики…. Там же, де управи по – більшовицькому мобілізують колгоспників на боротьбу за 100″ засипку насінних фондів, колгоспники дійсно мобілізують насіння…” (Цит. по “Колективізація і голод..”. К., 1992, с.611, 612).

Обурені грабіжницькою політикою партії та московсько – большевицького уряду у ході хлібозаготівельних кампаній селяни неодноразово звертались до вищого керівництва із проханнями, а подекуди – з протестами та обуренням. Це була, якщо не боротьба, то активний спротив сталіністам. Потік викривальних листів – протестів посилився у зв’язку з трагедією суцільного Голоду 1932 – 1933 років. Згадуючи про зміст та обставини листа Сталіну від хліборобів полтавського села Луценок, один із співавторів цього листа п’ятнадцятирічний Макар, син Миколи Харлампієвича та Євдокії Харитонівни Хвилів, що пізніше замешкав у Полтаві, писав в “Українському історичному журналі” (ч.ч.1,7 за 1991 рік), що в листі до “генерального секретаря більшовицької партії” у 1933 році луценківські селяни, зокрема, вказували: “..Уже з тої осені почався у нас страшенний, смертельний голод. Спочатку він ніби хапав людей вибірково, тих, хто був найбільш пограбований і ослаблений. А вже із зими став забиратися ледве чи не в кожну хату, у кожну сім’ю. Скрізь, і чим далі – тим більше з’являються опухлі та дистофіки – дві крайні форми смертельного ступеня голоду. Й почалася протиприродна погибель людей. Гинуть вони в хатах дворах, на вулицях, шляхах. Кого голод не вб’є, мороз розчавить. Скрізь тільки і видно: трупи…, трупи…, трупи… Їх навіть не встигають вивозити та ховати. А коли й вивозять штабелями на підводах, то не кладовище, а на скотомогильники. Тут як – небудь заривають у землю разом із загиблими тваринами… Страх, як змішалося все на землі, й усе це в житті, у мертвущім багні. Трупним запахом пройняті земля, вода, повітря. Мабуть, він доноситься і до Москви, а може й далі – за границю. Стид та сором на весь великий світ. І це тоді, коли в нас ніхто з властей ні словом, ні півсловом не обмовиться про голод. Роблять вигляд, що нічого подібного нема. Навіть учням школи не дозволять запитувати й говорити про голод. Одним словом, голод – зовсім не голод, а якісь тимчасові труднощі, що є державною таємницею. Дивно вже надто звучить: “Голод під забороною”. Звичайно, не сам голод, а правдива інформація про нього. Чи знаєш ти, Сталін, про це та як на це дивишся?(О.П. – тут і далі підкреслення в листі мої). До чого ж таке становище може призвести і вже призводить? Коли в тебе ще здорова голова й ти сам можеш тверезо розмислити, зважаючи все на вагах, то нетрудно зрозуміти, що це веде до величезних втрат і не тільки людей – це найбільш трагічно, а й усяких інших фондів та пресурсів. У нашому селі вже померло більше третини всіх мешканців. На черзі – вимирання цілих сімей, кутків, вулиць… Не можемо ми не сказати і про те, що наші місцеві супостати й безбожники грубо насміхаються та глумляться над духовними святинями, ображають нашу гідність і священні почуття. Не питаючи згоди у людей, вони закрили церкву, познімали на ній дзвони, повикидали з неї ікони та втопили їх у відхожих місцях. І тепер ніде ні посвятити, ні причаститися, ні дитину перехрестити, ні панахиду померлому справити. Антихристи не рахуються ні з честю, ні з совістю людей… Видно, що твоя політика, Генеральний секретар, явно заводить наше суспільство в глухий кут… З колгоспно – комуністичним привітом голодні і знедолені селяни з полтавського села Луценок, яке недавно було червоним, а тепер стає все більше чорним селом…”. Авторами цього листа до “верховного правителя Радянської держави Йосифа Джуґашвілі – Сталіна” з – поміж інших були українці Порфирій Здір, Макар Мірошниченко, Михайло Провалюк, Андрій Палаженко, Кирило Мисан, Хома Голомозий, Олександр Писаренко, Михайло Надєжденко й тоді ще зовсім юнак Макар Хвиль, багато з них загинуло в різний час в застінках ОҐПУ та на засланні, а хтось пережив й самого Сталіна та весь ненависний совєцький режим. Але українські селяни не лише писали листи до московських урядників, але нападали на зерносховища, де зберігалось відібране у них зерно, саботували роботу колгоспів, а з посиленням свавілля та викликаного ним голоду, взялися за зброю. За даними українських істориків, у 1930 році в Україні відбулось понад 4000 масових протестних виступів, а у голодному 1932 році зафіксовано понад 1000 актів збройного спротиву режиму, тоді ж з колгоспів в Україні вийшли 41200 селянських господарств, близько 500 сільських рад відмовлялись приймати нереальні плани хлібозаготівель.

Продовження у наступному числі