Павло Лопата для НШ-УВ, Торонто.
Ім’я Юрія (Георгія) Нарбута, народженого 26 лютого 1886 року, який помер 23 травня 1920 року, маючи тільки 34 роки життя, кілька десятиліть було заборонено згадувати в Україні. Так безпощадно ставилася радянська влада до нашої усієї науково-творчої інтелігенції. У тих же 20-их роках минулого століття про Ю. Нарбута появилася згадка з нагоди посмертної виставки його творів, що здійснилася 1926 р., та кількох нарисів: Охочинського 1924-го, Голлербаха 1926-го, Зерова 1927-го та Сидорова 1928-го роках. Через три роки опісля почали друкувати монографію про Нарбута, але побачити їй денного світла таки не судилося. Московська верхівка руками “українських радянських культурних діячів“ не тільки зупинила випуск заплянованої книжки, але й увесь підготовлений до неї матеріял, дослівно, знищила. Зразу після цього безжального вандалізму про Нарбута настала глибока мовчанка, яку насмілився перервати Леонід Владич (Ройзенберґ), написавши статтю для журналу “Искусство“ ч. 1, 1957 року. Згодом про цього найвидатнішого українського графіка, котрого досі вважали чужим для української культури, з’явилося безліч статтей, опублікованих у різних газетах, журналах, спеціяльних збірниках тощо. Зрештою, появилися про Нарбута два альбоми Платона Білецького в Державному видавництві образотворчого мистецтва і музичної літератури в Києві 1959 р. (тираж 1.600 примірників) та у київському Видавництві “Мистецтво“ 1983 р, із 20.000-им тиражем з багатьма чорнобілими та кольоровими репродуккціями з творів славного художника. До числа статтей, присвячених життю і творчості Юрія Нарбута, належать перу таких авторів: Юхим Михайлів (“Нові дні“, січень 1961), І. С. Диченко (“Народна творчість та етнографія“, ч. 6, 1966), Іван Кейван (“Нові дні“, червень, 1977), Всеволод Кармазин-Каковський (“Нотатки з мистецтва“, ч. 22, 1982), Ігор Римарук (“Вісті з України“, вересень, 1984), Олександер Рибалко (“Образотворче мистецтво“, ч. 3, 1990), Андрій Бойко (“Пам’ятки України“, ч. 3, 1990), Віктор Заїка (“Київ“, ч. 5, 1991), Микола Шудря (“Хроніка 2000“, ч. 16, 1996), Сергій Білокінь (“Артанія“, ч. 3, 1997), Євген Маланюк (“Образотворче мистецтво“, ч. 1, 2001, передрук з газети “Краківські вісті“, 16-18 березня, 1944), як також Василь Луців, Олександр Оглоблин, Олександр Федорук, Ірина Носик, Петро Мегик, Володимир Панченко, Мирон Левицький, Богдан Стебельський, автор цієї статті та багато інших, котрі ім’я Ю. Нарбута згадували мимоволі у інших друкованих матеріялах.
Отож, після смерті Й. Сталіна в березні 1953 р., в Україні настала “відлига“ й реабілітація для безпідставно звинувачених діячів культури. Писати було вільно і про Нарбута. Кінцем 1917 р. він повернувся з непривітного Петербургу, де перебував майже 11 років, до Києва, який потребував тоді культурних доброчинців. З перших днів прибуття, почав співпрацювати з мистецькими закладами Української Народної Республіки, для потреб якої створив малюнки українських державних паперів, проєкти державного герба, державної печатки, поштових марок та грошових купюр у різних номіналах. Першу банкноту у 100 карбованців, високого національно-українського характеру, бо сам її автор був свідомим українцем, вже 5 січня 1918 р., за новим стилем, надруковано і зразу її випущено в обіг. Ходив у синіх шараварах, із широким золототканим поясом та обутий у м’які жовті чобітки. Про чудову красу Києва мав він несамовито високу опінію, але жахливу архітектуру Хрещатика, побудовану московськими наставниками, волів би знищити як господарсько-ярмаркові сараї. Вважав, що вони, немов кам’яні шухляди, нічим не збагатили красу стародавнього Києва.
Працюючи у різних мистецьких комісіях, Нарбут був завзятим у роботі, сумлінним, ретельним і кожне своє завдання виконував віддано днями і ночами. Був захоплений національним відродженням, одягався у козацький жупан, став справжнім громадським діячем, беручи участь у багатьох українських культурних установах, першість у яких було видавництво книжок та журналів з добре оформленими графічно привабливими візерунками. Неустанно працював у Академії Мистецтв не тільки як досвідчений графік і знавець різних мистецьких стилів, але й як її професор, ректор та невтомний опікун кипучої вдачі. Продуктивно і творчо працював над своїми графічними роботами і був завжди готовий працювати для всяких потреб Генерального секретаріяту освіти, у художньо-видавничому відділі Державного Видавництва України, засобами неабияких знань оформляв журнали “Мистецтво“ (вийшло 8 номерів), прозові твори Володимира Винниченка, поетичні твори свойого брата Володимира, до речі, відомого акмеїста, для котрого маніфестом акмеїзму були слова “Любіть своє буття більше, ніж самих себе“. Мабуть і Юрій Іванович керувався таким заповітом. Був куратором музею Богдана Ханенка в Києві, який помер у травні 1917 р., брав участь в комісії реставрації Софійського іконостасу, керував відділом мистецтва при Всевидавництві після вбивства Олександра Мурашка 14 червня 1919 р., працював у відділі мистецького виховання Наркомосу при мистецько-промисловій школі. І всі ці обов’язки Нарбут виконував взірцево у досить важких умовах та навіть під час так званої ворожої до України “денікінщини“ з ідеєю “встановлення єдиної неділимої Росії“.
Мешкав Нарбут в малому двоповерховому дерев’яному будинку біля Софійського Собору, в якому був холод і голод та спекотні дні літом. Там жив до останніх днів свойого короткого життя разом із своєю другою дружиною Наталією Модзалевською та її колишнім чоловіком Вадимом Модзалевським. В одній кімнаті художник працював уперто, не покидаючи наміченої для себе мети. Рисував упевнено, зосереджуючись над єдиною графікою, створюючи сотні і сотні всяких ілюстрацій до українських казок, байок, пісень, віршів, букварів, і головно, 15 композицій “Української абетки“ (1919), які стали підсумком усіх попередніх пошуків найвизначнішого майстра новітньої української графіки. Нарбута слід вважати автором силуетних портретів, карикатур, обкладинок, екслібрісів тощо, виконаних в Україні.
У липні місяці 1919 року, Юрій Нарбут гостював на Куренівці у проф, Михайла Бойчука, в якого були інші гості та його учні. Гостились зібрані варениками, галушками, сметаною та узваром, запиваючи вишнячком. Пізної години спішились додому не всі. Юрієві захотілося попити води. Випивши з тифозними бактеріями, невдовзі він захворів. Кінцем серпня він став худим, жовтим на обличчі, дослівно, важко хворим. Часто лежав у ліжку, не поправлявшись здоров’ям. Минуло 10-11 місяців, у Нарбута перестало битись серце. На зеленій Байковій горі поховано було його тіло, а заразившись від Нарбута, помер і Модзалевський, маючи 38 років, переживши свойого друга ледве на три місяці.
Share on Social Media
