Із попереднього числа
Василь Марочкін для Нового Шляху – Українських Вістей.
Любий читачу, ти не пожалієш. Бо ще чекають тебе, дуже цікаві оповідання: “Товариство”, “Нові туфлі”, “Блакитна троянда”… І яке сильне в художньому та психологічному плані оповідання “Синів двоє, як очей двоє…”. А попереду ще є образки, етюди, пастелі, шкіци. А ще ж прозопоема “Одвічна клятва” та фрагменти з роману “І ріки впадуть у море”. Дещо дивно, принаймні для мене, звучить слово “фрагменти”, бо, як на мою думку, це цілком завершений, сильний в усіх виглядах, великий літературний твір. “Вересень виковував на ковадлі зорі” або “незаплющені очі колін…”. І таких цікавих висловів у літературній робітні Юрія Коваля – немало, що, безперечно, збагачує нашу мову, вносить в її тіло живий струмінь новацій.
Письменник Юрій Коваль глибоко вріс в галицьку землю, варто лише прочитати новелю “Двадцять соток картоплі” чи образок “Мати”, але в душі, він, все ж таки, навіки залишився степовиком. Перечитавши книгу Юрія Коваля, не будемо дивуватися, чому його “професійно” затерли у 80-х роках, а зелене світло надали мушкетикам, яворівським і число їм – тьма. Бо вони завше писали те, що подобалося їхнім зверхникам із цк кпу, тобто, як ніхто, вміли “тримати ніс за вітром”. І хто лише не читав бадьорих пропаґандистських нарисів-оповідок молодого на той час письменника Володимира Яворівського про ударні темпи будівництва Чорнобильської атомної станції.Та й із так званими “органами” були у пана В. Яворівського дружні, можемо сміливо сказати, товариські, чи пак, “ділові” стосунки. Усім здатним думати людям було добре відомо, що секретарями створеної більшовиками СПУ “товариші” з ЦК КПУ ставили своїх, перевірених людей. Для чужих там місця не було. А головний в СПУ Ю. Мушкетик своїм “історичним” писанням вчинив дуже нехорошу справу – у позитивному плані подав полковника Мартина Пушкаря і йому подібних московських лакуз, а гетьмана Івана Виговського, його брата Данила і ніженського полковника Григорія Гуляницького, який понад два місяці героїчно боронив Конотоп від московського війська, незаслужено втоптав в болото.
А що ж Юрій Коваль?… Ото сидить чоловік в редакції журналу “Жовтень”, секретарює, і нехай дякує долі, що в “Жовтні”, а не деінде… Могло бути набагато гірше… І насамкінець, я хочу з приємністю завершити цю рецензію прекрасним віршем-присвятою поета Володимира Захожого Юрію Ковалю і його правдивій, самобутній творчості, яка:
“Зацікавить наш світ,
Розлукавить наш світ,
Заласкавить наш світ
Ця лагідна, лагідна проза”.
Торонто.
Пропоную читачам витяг з триптиха Юрія Коваля
ЗЕЛЕНА УКРАЇНА
Гей, росло в матері п’ять синів!
А виросло в матері п’ять ясенів.
Гей, росло в матері п’ять доньок!
А виросло в матері п’ять яблуньок.
І стало багато зелені…
Вона зустріла його серед степу.
Дві стежини в’юнилися між пшеницями й зупинилися, коли побачили одна одну.
–Тобі куди? – спитала більша.
–У степи. У блакитно-росяні простори, у половіння хлібів…
–До солов’їних світань і затінених криниць?
–Так, — відповіла менша.
–То й мені туди…
Дві людини спішили по тих стежках і вражено оніміли за кілька кроків одна від одної.
–Хто ти, — спромігся на слово він.
–Дівчина.
А з-під золотих вій, у блакитних очах сонячні промені – хлюп-хлюп, а з-за пругких плечей на пругкі груди дві пшеничні коси – бух!
–Та ж ти панна, польова панна! – прошепотів він.
І на чорному від землі обличчі сяйнули в усмішці білі зуби, і в чорних від землі руках затріпотіли зірвані для неї волошки.
–А ти мій волдар, повелитель степів!
І він змовчав, бо ніяк не міг зрозуміти, чого більше в її словах – жарту чи палкої серйозності.
Дві стежини як зітнулися в полі, то й зав’юнилися поміж хлібами однією стежкою.
Дві людини як зустрілися посеред степу, то вже й не розлучалися.
А восени вгиналися столи від страв, тремтіла земля від танцю й далеко сягало відлуння гучного весілля.
–Кохана, дружино моя! – сказав він по тому. – Родючі наші краї, та мало в них зелені. Рясні у нас пшениці, та мало гаїв, які могли б боронити їх від чорних бур. А звичай степовиків…
–Я знаю, — відповіла вона.
І за хатою на вишневому осонні забрунькувалися два дубки.
Весільні.
Один – на її віншування, другий – на його.
А через рік громами заходилося небо, риком страшним хотіло заглушити радісний крик степовика.
Довгими блискавицями шмагало небо зухвальця, який насмілився серед бурі вийти до степу й потрясати там стиснутими кулаками.
Небо не знало, що в степовика народився син.
І тільки тоді, коли біля весільних дубів зазеленів щойно посаджений ясен, небо збагнуло усе й, засоромившись, стихло.
А ще через рік ранкові серпанки стелилися низько до землі, і лежав степовик серед степу, намагаючись обійняти його руками, і сплітали над ним чарвіне мереживо солов’ї, і квіти сипали з переповнених келихів аромати, і не було кінця їхній щедрості.
У степовика неродилася донька.
А за хатою, на вишневому осонні, привітала нове життя лагідна брость яблуньки.
П’ять разів громами заходилось небо і шмагало блискавицями землю.
П’ять разів стелилися до землі серпанки і сплітали чарівне мереживо солов’ї.
П’ять ясенів і п’ять яблуньок закільчилося біля весільних дубів.
П’ять синів і п’ять доньок народилося в родині степовика.
А роки йшли. А час, мов невблаганний пастух, відганяв їх до вічності, не зупиняючись.
Відганяв, забираючи найдорожче і нічого не повертаючи.
І виріс сад.
І стала посеред степу тінь.
Ходить тінню по тіні жінка з пшеничними косами, золтими віями і блакитними очима.
Зупиниться біля двох дубів – плаче.
Обійде п’ять ясенів та п’ять яблуньок – і сльзи від горя висохнуть…
Гей, росло в матері п’ять синів!
А виросло в матері п’ять ясенів.
Гей, росло в матері п’ять доньок!
А виросло в матері п’ять яблуньок.
І стало багато зелені.
Потопає в ній моя Україна, бентежить красою чужинця, ночами росою вмивається.
Чи, може, слізьми…
Юрій Коваль, м. Львів. Україна.
Share on Social Media
