До сумної річниці Голодомору та ювілею одного із його перших дослідників Петра Антоновича Кардаша

Петро Кардаш
Петро Кардаш

Др. Олександр Панченко для Нового Шляху, Торонто.

Ось тримаю в руках важку за змістом та вагою незвичайну й унікальну книгу “Злочин” (Мельбурн-Київ, 2003), упорядник якої св. пам. Петро Кардаш написав на її першій сторінці: “На вічну пам’ять дочкам і синам української землі, мільйони котрих замордувала, убила і знищила у катівнях і голодоморами комуністична більшовицька влада у ХХ столітті”. Його думку далі продовжив відомий журналіст Богдан Рудницький: “…пам’ять про жорстокі часи і невимовний біль за втратами спонукав їх, учасників тих подій, аби вони розповідали, писали, переказували молодшим про нелегку долю свою й усього українства. “Злочин” має сумний зміст і засвідчує про нечуваний досі в світі геноцид проти однієї нації – української. На жаль, це найбільший у світі злочин, що здійснений комуно-більшовицьким варварами над українцями і всім українством, тепер є ще у світі багато утаємничень, перекручень правдивої історії, фальсифікації фактів, дискримінацій людей і самої української ідеї за незалежність і волю…”.

Як на мене, є дуже вимовним, що обоє з цих людей – Петро Кардаш і Богдан Рудницький, – є галичанами з походження, але так зворушливо й щиро написали про трагічні сторінки, які відбулися здебільшого у підсовєцькій Україні. Їхні міркування, зібрані документи та свідчення й уся книга в цілому наповнюють моє серце уродженця Полтавщини непідробною скорботою, сумом, пекучим болем та пам’яттю про Голодомор мого народу, якого я є лише невеликою частинкою.

Упорядник цієї книги Петро Антонович Кардаш є видатним й правдивим українським патріотом, видавцем багатьох інших книг, більшість з яких є у мене вдома, в хатній книгозбірні. Його книга про Голодомор українства “Злочин”, незважаючи на те, що під сучасну пору відкрито багато інших цінних документів та про той жахливий час, досі вражає багатьох своїм змістом, є ошатною, добре задокументованою й презентабельною, хоча й розповідає про найстрашніші сторінки історії нашого народу – про геноцид українського народу 1932-33 років. Це, як мені видається, найбільш важлива, відповідальна за змістом й підходами книга, яке впорядкувало панство Кардашів – Петро та Марія. Буде справедливо, мабуть, коли скажемо: “Злочин” — це правда про геноцид українців, який ніхто уже не викреслить зі світової історії. Українська газета в Австралії “Вільна Думка” у листопаді 2002 року писала, що ця книга є дуже вартісною для України, для на¬ших нащадків, аби висвітлити правду для майбутніх поколінь, щоб вони, знаючи правду, ніколи не допустили до таких Голодоморів як у минулому це зробив московсько-більшовицький тоталітарний режим.

Слід окремо згадати, що 19 січня 1927 року минає 90 років, як на славному Тернопіллі у селі Теляче Підгаєцького повіту Галичини побачив світ упорядник книги “Злочин” Петро Антонович Кардаш – визначний кіно-постановник, видавець й громадський діяч української еміґрації в Австралії, провідний член Організації Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз) та Делеґатури Закордонного Представництва (Середовища) УГВР (ЗП УГВР). Родинне село пана Петра, яке до 1964 року називалося Теляче, тепер має назву Мирне, розташоване в північній частині району, на річці Коропець. Перша писемна згадка про це поселення датована 8 лютого 1440 року, зазначена у протоколах галицького суду, у міжвоєнний час у селі діяли клітини “Просвіти”, “Сільського господаря”, “Рідної школи”, інші українські товариства та кооперативи. На початку ХХ-го століття у селі Теляче було зведено муровану церкву Святої Параскеви, а на місці старої церкви отців Францисканців знайдено Біблію, яка зберігається у Бережанському музеї книги.

І хоча Петра Антоновича вже довший час немає серед живих, бо відійшов він до свого Творця 23 квітня 2009 року, – його самого та його добрі справи для своєї батьківщини України добре пам’ятають не лише в Австралії чи інших країнах поселення українців, але й у самій материковій Україні, як у родинному селі на Тернопільщині, так і в усій державі. Про нього згадують як про видатного сина своєї багатостраждальної батьківщини. Про св. пам. Петра Кардаша я багато писав у своїх численних розвідках про ОУН, УПА, УГВР, Закордонне Представництво (Середовище) УГВР та ОУН за кордоном. Відомо, що юнаком Петро навчався в гімназії в Бережанах, в часі Другої світової війни за підпільну діяльність був арештований ґестапо, у 1944 році він еміґрував до Чехословаччини, а у 1945-му – до Західної Німеччини, де студіював економіку в Українському Вільному Університеті в Мюнхені. 1948 року він переїхав до Австралії й у місті Перті став співорганізатором та членом управи Української Громади Західної Австралії. У 1951 році Петро Кардаш переселився до Мельбурну, де працював культурно-освітнім референтом Української Громади Вікторії (1954-55, 1958-60, 1961-64). У 1954 році, як голова осередку СУМу у Мельбурні, почав видавати молодіжний журнал “Промінь”, став постановником двох чудових повнометражних фільмів – “Українці в Австралії” та “Церкви народу”, як також кількох коротких документальних фільмів. Пан Петро демонстрував ці фільми в різних місцевостях Австралії, він також упорядкував та двічі видав кольоровий альбом “Ukraine and Ukrainians” та “Ukraine, its History and its Art”, випускав журнал “Український Екран”, а від 1991 року видавав головним чином для експорту в Україну молитовники та святкові картки. Пан Петро був провідним членом ОУН за кордоном, послідовним та активним зв’язковим до дисидентських кіл на Рідних Землях, подавав інформації на “зелений континент” для української громади. У т. зв. “брежнєвський” період часто їздив до України, передавав туди різні інформації та налагоджував зв’язки з українськими патріотами в материковій Україні.

Петро Антонович Кардаш, українець зі славного Тернопілля й австралійського Мельбурну, який прожив довгі роки в чужинницькому світі, завжди гостро відчував й усвідомлював, що чужинницький англомовний світ не розрізняє Україну й Московщину, і коли святкували 1000-ліття Християнства України, то це стало гарною нагодою видати першу книжку англійською мовою “Ukraine and Ukrainians”. В цій книжці П. Кардаш та його співробітники старалися підібрати людей до праці, хто найкраще зміг допомогти реалізувати цю ідею, спеціально їздили в Україну, щоб зібрати необхідний матеріал, хоча тодішня совєцька влада й не дала змоги фотографу-вати національні святині, як і всі національні пам’ятки України, тому цей задум не був легким. В іншій англомовній книзі Петро Антонович старався показати світові, що українці є великою європейською 50-мільйонною нацією, яка має свою окремішню мову, культуру і духовність. Його книжка англійською мовою “Ukraine and Ukrainians” з’явилась друком в 1992 році з обширною інформацією про Україну зі вступним словом професора М. Лаврівського. В цій книзі висвітлено Україну вже як незалежну демократичну державу.

Насправді Петра Антоновича Кардаша з Мельборну багато материкових українців зна¬ють також не лише як упорядника й видавця книги “Злочин”, але й книги-альбому “Україна і Українці”, що була ним видана до 1000-ліття Хрещення Руси-України англійсь¬кою мовою 1988 року. Це було чи не перше ши¬роко ілюстроване великоформат¬не видання про Україну, що вийш¬ло в західному світі. Інша направду видатна його книга-альбом є “Україна: історія і мистецтво”, що була ним видана англійською мовою 1992-го року, й висвітлювала та чудово ілюструвала головні сторінки історії України та її видатних діячів, самобутність та багатство культурних традицій окремих українських територій і міст. Інша Книга П. А. Кардаша “Українці в світі” побачила світ укра¬їнською мовою 1995 року, – це було також пер¬ше широко ілюстроване і велико¬форматне видання, повністю при¬свячене українській діаспорі в світі. Книга, мабуть, і досі не має аналогів за задумом, змістом та виконанням. Або, до прикладу, взяти книгу Петра Антоновича та доктора Сергія Квіта “Слава українського козацтва” , яка побачила світ українською мовою 1999-го року. Це також було чи не перше широко ілюстроване й великоформатне видан¬ня, повністю присвячене історії українського козацтва, яке за обся¬гом та виконанням досі, як мені видається, не має ана¬логів серед видань на козацьку тематику, яких останнім часом з’явилось чималенько.

Слід окремо сказати про дружину Петра Антоновича. Називається вона пані Марія, з дому – Маслова, яка є моєю землячкою, як і пані Марія Болюх. Є уродженкою міста Краснограда (раніше – Костянтиноград входив з складу історичної Полтавщини), а натепер віднесений до Харківської області. Батьки пані Марії Кардаш, які знайшли свій останній спочинок якраз на православній ділянці цвинтаря в австралійському Мельбурні (де до речі, пізніше був похований і вірний греко-католик, чоловік пані Марії – Петро Антонович Кардаш), – були із заможних українців, яких більшовики називали принизливо “куркулями”, за радянської влади родина Маслових втратила майже все своєї майно, довго поневірялась й вимушена була еміґрувати на чужину, аж до самісінької Австралії. Там їхня донька Марія і знайшла свого улюбленого обранця, співтовариша її долі Петра Кардаша, що походив із галицького села.

При зустрічі у серпні 2012 року пані Марія багато мені розповідала, що вінчали їх з Петром у православній церкві. Привітна і усміхнена Марія Кардаш зустріла мене та Івана Москалюка коло своєї затишної оселі. Усе в її будинку, який видавався вже трохи завеликим для однією особи, дихало Україною: на стінах картини з українського життя та природи, портрети Шевченка, українські ікони та рушники, багато вишивки й бібліотека: надзвичайно багата, дбайливо доглянута й впорядкована, далі ще – комора з книгами незабутнього мужа Петра Антоновича, що вже після його відходу у Вічність чекають на своє дальше розповсюдження. Енергійна й люб’язна пані Марія провела мені своєрідну екскурсію: показала своє ексклюзивне, як натепер кажуть, своє українське вбрання, яке виглядало надзвичайно вишуканим: ручна робота, тонке полотно, гарно підібрані кольори та візерунки. Дуже пишалася пані Марія й нагородами свого покійного чоловіка, якого колишній український Президент Віктор Ющенко нагородив орденом “За заслуги” ІІІ-го ступеню, а Кошовий отаман Українського Вільного Козацтва (УВК) в Австралії – Золотим Хрестом козацької звитяги. Пізніше я попросив пані Марію, щоб вона докладніше показала українські поховання на православній ділянці цвинтарі. Довго ми ходили з-поміж українських могил: я вдивлявся-вчитувався у написи – усі українською мовою, вказано також місцевість народження померлих. Що вразило багато зазначено “Полтавщина” і… такі до болю рідні наші, українські прізвища, імена та по-батькові, а серед них – “Петро Антонович Кардаш” – визначний кіно-постановник, видавець та громадський діяч – вірний і відданий син своєї матері України, якого тут не забули.

Олександр Панченко, доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен), – адвокат з міста Лохвиці Полтавської області