Шевченкові Великодні листи

Юрій Сьомаш. Портрет Василя Глинчака. Ескіз. 1972 рік. Академія художеств. Ленінград

Василь Глинчак для Нового Шляху – Українських Вістей.

Христос Воскрес!

Оце, шановні читачі, сиджу як і Ви у вимушеному ув’язненні в своїй оселі та коротаю час між телевізором, інтернетом та читанням і перечитуванням. Зокрема долаю грубезний том з капітальним дослідженням Івана Дзюби про життя і творчість Шевченка. І ось доходжу до такого місця, яке сприймаю мало не як комплімент собі і “Новому шляхові”. Ось послухайте:

“Досі,” – пише наш знаменитий критик, – “не вивчене і не проаналізоване величезне культурне, більше – екзистенційне явище, яким є Шевченкове листування з друзями часу заслання. Власне, листи опубліковані (ті, що збереглися, – тобто далеко не всі: багато загинуло), скрупульозно прокоментовані, а це величезна робота, що викликає повагу і заслуговує вдячності), – але вони не проінтерпретовані у своїй сукупності й цілості як світ великої людської душі з її муками, надіями, розчаруваннями, розпачем, ілюзіями, болем самотності, пориваннями вдячності й гіркотою докорів, справедливих і несправедливих, з її силою і слабкістю; зрештою, і як інтелектуальне та естетичне явище”.

Ось такий докір того славного чоловіка нашій суспільності, передусім інтелектуальному середовищу, зокрема видавцям. Чи Ви колись бачили таку книгу – “Листи Тараса Шевченка”? А вона безумовно б заінтригувала й пересічного українця. Бо як сказав, здається Бальзак, ніщо так не цікаво читати, як чужі листи. Але де там! Шевченкові листи затиснені в котрийсь з томів його багатотомних видань з їхнім як правило обмеженим накладом, що не так просто до них добратися. Це тим більше дивує, що були ж видані окремою збіркою “Листи до Шевченка”, то сама логіка вимагала, щоб у відповідь появились “Листи від Шевченка”. Ні, не дочекались!

Так ось ми, себто автор цих рядків і редакція “Нового шляху” в якійсь мірі спрацювали на виправлення тої своєрідної байдужості до Шевченкового листуванння – і не тільки з часу заслання, про яку пише пан Дзюба.

Наші читачі, мабуть, пам’ятають як ще п’ять років тому в січні в семи номерах газети одна за одною публікувались статті про новорічні листи Шевченка під заголовком “На славу нашої преславної України” (слова Поета з його листа до М. Максимовича). Тоді ж, компонуючи ту публікацію, автор за аналогією занотував собі, що варто б зайнятись колись і великодніми листами нашого Генія. Як бачите, той час настав. Отож ще раз,

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

Хто пам’ятає, то пригадує, а хто не пригадує, то нагадаю, що першим новорічним листом в тій підбірці був …вірш! Так, поетичне привітання Кобзаря Новому 1846 рокові. Вірш називався “Три літа” і дав назву скомпонованій самим Поетом рукописній книзі з творів за 1843, 1844 і 1845 рік. То власне були ті твори, що викликали таку жандармську лють – ”Сон”, “Кавказ”, “І мертвим І живим”, “Розрита могила” та інші, що нізащо не могли тоді бути надрукованими. Там був уміщений наприкінці і “Заповіт”, написаний 25 грудня 1845 року в Переяславі. !966 року той манускрипт, що лише 1907 року був визволений з поліцейських тенет, – 1966 року він був виданий в Києві факсимільним способом.

У згаданому вірші Шевченко рефлексує над феноменом часу

І день не день, і йде не йде.
а літа стрілою
пролітають, забирають
все добре з собою…

Далі сповідається про своє пережите за ті три літа і так вітає Пришельця :

Добрий день же, Новий годе
в торішній свитині,
що ти несеш в Україну
в латаній торбині?
“Благоденствіє указом
новеньким повите”.
Іди ж здоров, та не забудь
Злидням поклонитись.
(22 декабря 1845 В’юнища)

Складається так, що й нашу сьогоднішню розмову про Шевченкові Великодні, про його великодні листи нам пасуe тєж почати з вірша. А як же інакше?

“Сирітка”. Автор – Софія Карафа-Корбут

На Великдень на соломі
Против сонця діти
Грались собі крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тій стьожку,
Тій стрічку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобітки шкапові,
Кому свитку. Одна тілько
Сидить без обнови
Сиріточка, рученята
Сховавши в рукава.
– Мені мати куповала…
-Мені батько справив…
– А мені хрещена мати
Лиштву вишивала….
– А я в попа обідала,-
Сирітка сказала.

Хрестоматійний вірш, хто його не знає? І хто не зачудується таким дотепним, таким геніальним проникненням в дитячу психологію. Хіба нас не веселять часом наші діти такими парадоксальними вихваляннями. Як все природньо і просто!

Але ж яку пам’ять треба було мати поетові, щоб з тих своїх перших п’ятнадцяти років життя в Україні назавжди зберегти в собі масу реалій життя своїх співвітчизників, простіше – земляків. Згадаймо, як у “Перебенді” розкласифіковаго його репертуар, залежно від публіки. Згадаймо, які гостинці везе чумак Марко в “Наймичці”, залежно від особливості того чи іншого члена своєї родини. Отак і тут – і чобітки шкапові, і шапочка смушева, і свитка, і лиштва, і коло добродіїв – батько, мати, хрещена мати – і потім ці хвалькуваті інтонації, хто кого перехвалить – яке це все українське! Щире! Сердечне! Геніальне! І то не просто вірш, слова – творіння поета, то також творіння мистця, настільки якось видимою постає в уяві та картина “На Великдень на соломі”!

…Шевченко створив той шедевр в першій половині 1849 року. То був період, коли він переживав надзвичайне творче піднесення. Так, то було в засланні. Але з весни 1848 року на зміну казармі й муштрі прийшла своєрідна “воля в неволі” – участь його в експедиції для дослідження Аральського моря як художника “для снятія морских берегов і пустині” (для зарисовуваня морських берегів і пустині). Часта зміна місця, товариство не казарменних солдафонів, а інтелігентних людей – офіцерів, ботаніків, геологів, гідрологів, нарешті змога писати й рисувати всупереч царській забороні, все це так окрилювало поета, що виливалось у створення як поетичних, так і мистецьких шедеврів. Не будемо тут займатись переліком – відкрийте, Читачу, “Кобзар” і зупиніться на творах якраз того Кос-Аральського циклу. Скільки в них України, до якої Поет і Мистець лине і в думках, і пам’яті. Природньо, що й той Великодній вірш був навіяний йому спогадами з дитинства. Тим більше, що спогади ті пожвавлювались в його душі його сердечною увагою до тамтешньої казахської дітвори, що засвідчують чудові малюнки з їхніми образами, один навіть з його присутністю – “Діти байгуші просять милостиню”. А в відповідь на їх благання з вікна офіцерської “сталовой” грозить кулак. І на те все дивиться Шевченко.

…Є очевидний доказ, що той Великодній вірш зродився з споминів Шевченкового дитинства. Той доказ в повісті Шевченка “Княгиня”, яка, як і інші російські повісті Шевченка, насичена цікавими автобіографічними деталями з його життя. Повість починається захопленим поетичним описом українського села і розповіддю про те, як сільський хлопчак іде шукати залізні стовпи, що підпирають небо. Той хлопчак не хто інший, як сам Шевченко, бо розповідь ведеться від першої особи. Отож далі доходимо до такого, що явно стосується великоднього вірша:

“Через два-три роки, –розповідає автор про події після “стовпів”,– я уже бачу себе в школі у сліпого Совгиря… І проскладавши бувало до “тля”, “мля”, вийду із школи на вулицю, подивлюся в яр, а там мої щасливі ровесники бавляться собі на соломі коло клуні і не знають, що єсть на світі і дяк, і школа. Дивлюсь, бувало на них і думаю: “І чого я такий безталанний, за що мене, сердечного, мучать над тим проклятим букварем?” І, махнувши рукою, дам драла через цвинтар в яр до щасливчиків на світлу теплу солому”,… Та тільки, завершує оповідач, він почне гратись з хлопчаками, як появляються два псалтирники і попід руки ведуть назад до школи. “А в школі, – продовжує, – самі здорові знаєте, що робиться за несвоєчасні відлучування”.

Не має сумніву, що десь колись на тій світлій теплій соломі почув поет, як хвалилась Сиріточка тим, що на Великдень обідала в самого попа!

Окрім школярської згадки про ту “світлу теплу” солому грайливої дітвори, є в тій же повісті “Княгиня” ще одна деталь, що вказує,як назавжди (а повість писалася на засланні в солдатчині 1853 року!)  –як назавжди поніс поет в своїй душі  образ українського Великодня. Поніс як і багато чого іншого національного, українського з тих перших п”ятнадцяти років дитинства й юності, прожитих на Батьківщині.

Отож стара Микитівна, нянька панської дитини, не може нахвалитися, яким добрим та господарним був той пан: “Село всього- навсього сорок хат, а подивіться,чого в тому селі нема? І стави, і млини,і пасіки, і винниця, і бровар…А по селу так любо було по вулиці пройти: хати чисті,білі; здавалось що в нашому хуторі вічна Великодня неділя”. “Вічна Великодня неділя!”-  як найвища міра краси села.А ще як додати до тої картини такі зворушливі подоробички: “Люди ходять собі по вулиці або сидять під хатами, обуті, убрані. А діти бігають по вулиці в біленьких сорочечках, чисто янгелята божії”…Як бачимо, знов те ж розчулення  — Великдень і діти!

То було в Україні, то було колись. А зараз він, автор тих спогадів, ось уже шостий рік вітає Великодні далеко на чужині і то хиба принагідними згадками в листах до друзів. Ось його перший такий лист з Орської кріпості 9 травня 1848 року. Судячи з привітання, це відповідь на Великоднє послання його вірного побратима;

“Воістинно воскрес! Спасибі тобі, щирий мій друже, і за папір, і за лист твій, що кращий паперу. Папір мені тепер дуже став у пригоді, а лист ще дужче! І тим самим, що мені тепер трба було молитви і щирого дружнього слова, а воно якраз і трапилось. Я тепер веселий іду на оте нікчемне море Аральське. Не знаю, чи вернуся тілько!.. А іду, єй-богу, веселий.

Спасибі тобі ще раз за писанку, дійшла вона до мене цілісінька, і в той самий день прийшло мені розрішеніє малювать, а на другий день приказаніє у поход виступать. Беру з собою усю твою малярську справу, не знаю тілько, чи доведеться малювать!”

Під Великоднім настроєм навіть надіслані другом матеріали для малювання  Тарас називає писанкою. Ще ніжніше він він висловився  з такої ж нагоди в листі 7 березня 1848 року до того ж адресата:

“Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій щирий, мій єдиний друже, так зрадів, що ще й досі не схаменуся, цілісіньку ніч не спав, розглядав, дивився. перевертав по тричі, цілуючи всяку фарбочку. І як її не цілувать, не бачивши рік цілий. Боже мій! Боже мій! Який тяжкий та довгий рік!”

Цю щиросердну тираду, яку ми подаємо в скороченні, варто б ввести в хресоматійні шкільні посібники, щоб молодь бачила, чим було для Шевченка мистецтво: не просто захопленням. не таким собі гоббі, як модно казати, але   вродженим талантом і пристрастю до його здійснення. до його реалізації. Нагадаймо собі, що саме з поривів до мистецтва  стартував, так би мовити, двоєдиний  геній Шевченка. На жаль ми, українці, ще не охоплені таким пієтетом до Шевченка-мистця як до поета.На  це, правда,були різні причини, зокрема ті, що пов”язані з специфікою мистецтва, Шевченкові твори були розпорошені по приватних збірках. Потім для сприйняття  мистецтва потрібна певна підготовка. Але ж уже давно та спадщина зібрана в Національному музеї Шевченка.Уже давно виросло кілька поколінь нашого народу, якому доступна мова мистецтва. Але розгляньмося по наших оселях – є в них на стінах твори Шевченка? Його чудові акварельні  краєвиди України, його елегантні молодецькі автопортрети, його офорти, його твори з заслання, його…його…його… ?

А де в школі чи дитсадку ви бачили його задушевну повну тепла “Селянську родину”, де простісінько до вас під опікою татових і маминих рук дибає радісне дитинча? Або інша українська ідилія – “На пасіці”, де татусь лагодить вулик, “а діточки обід несуть”. А які там барви – гарячі, медові. Покійний Володимир Овсійчук, що досліджував спадщину Шевченка в контексті європейського мистецтва, бачив у тій картині елементи імпресіонізму!

То чому ж ми в епоху таких блискучих технологій репродукційної техніки такі байдужі до тої спадщини? Але повернімось у Великодні Шевченкові дні. Дарунок з фарбами, які він обціловував – то була його малярська скриня, залишена у Седневі у Лизогубів, які у своїм маєтку лаштували для Шевченка малярню – так дорожили його талантами. Обидва брати Лизогуби походили з козацького старшинського роду, були патріотами, дбали про розвиток національної культури, самі були митцями-аматорами: Андрій – художником, Ілля – композитором (його п’єса для віолончелі навіть була видана на грамплатівці ще в радянський час). Після арешту Шевченка Андрій не покинув його в біді, допомагав йому як міг морально й матеріально, заступався за нього перед царськими сановниками аж до того, що шеф жандармів викликав його до себе і наказав припинити листування з Шевченком-засланцем.

Байгуші під вікном («Державний кулак»)

Як знаємо, “Писанка” від Андрія Лизогуба дуже була вчасною, Шевченко в часі Аральської експедиції знов поринув у малювання, як і в поетичну творчість. Воістину то був Великодній дар! З України!

Наступний обмін Великодніми вітаннями припав на 10 і 14 квітня і 1 травня уже аж 1854 року. В першому посланні Шевченко поновлює знайомство з Кошовим Чорноморського козацького війська Яковом Кухаренком. Дізнавшись, що чутка про його смерть виявилась фальшивою, Поет з радістю пише йому листа: “Христос Воскресе! Друже мій єдиний!.. Завтра, слава Богу, од нас пароход повезе пошту, а коли-то він привезе од тебе, друже мій єдиний, лист?…

Згадуй мене інколи, друже мій!…Стара твоя чи бгає ще хоч як-небудь метелицю, сини-соколи твої, де вони тепер повертаються? Поцілуй їх, друже мій, за мене, скажи їм, що се, мов, вас цілує той старий дядько, що з вами цілувався колись у Царському Селі. Добре було б, якби згадали. Та ні, не згадають. Малі були, забули…А я й досі співаю та, може, й довго ще співатиму, згадуючи дочку твою невеличку,

Тече річка невеличка
З вишневого саду.
Кличе козак дівчиноньку
Собі на пораду.
Поцілуй її за мене, друже мій.

Чи ти надрукував свій “Чорноморський побит”? Якщо надрукував, то, ласкавий будь, пришли і мені хоч один екземпляр”.

14 квітня знов “Христос Воскресе! Друже мій єдиний!” На цей раз це лист до Андрія Козачковського, переяславського лікаря, того самого, в хаті якого 25 грудня 1845 року Тарас записав свій “Заповіт”. Тут Шевченко дякує за 10 рублів, надісланих переяславцем ще на Різдво і щойно тепер, з настанням на Каспії навігації, доручених солдатові-засланцеві. Ще Поет радить приятелеві вибратись на весняну природу в селі Андруші, де колись вони разом милувалися “на сині Трахтемировські гори”.

Та ще Шевченко кажучи, що вже давно в його голові ворушиться “думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик “Слово о полку Игоря”, просить Козачковського розстаратися для нього оригінал поеми, яка тоді вже піддавалась численним “переводам” і переспівам.

1 травня 1854 року: “Христос Воскрес!”. Це вже до Осипа Бодянського – відомого славіста й історика. Того самого, що відкрив знамените “Пересопницьке Євангеліє”, на якому присягають наші Президенти, відкрив зокрема й для самого Шевченка, що захоплений його красою, тримав його в своїх руках, відзначаючи, що мова його – українська. Обидвох їх – Осипа й Тараса – єднала любов до історії України, до слов’янства. Шевченків “Єретик” був створений при фактологічній інформації Бодянського. І саме Бодянський вручав Шафарикові звернені до нього рядки Кобзаря, читаючи які той не міг стримати сліз.

На цей раз Шевченко просить і Бодянського прислати йому текст “Слова о полку Игоря” Максимовича “ради святої нашої поезії” – тобто для перекладу українською.

Та ще Шевченко просить свого приятеля прислати йому козацький літопис Величка. А це, хто знає, навіть в сучасному виданні два грубезні томи. Ось як глибоко поринав поет в славну історію Козацької України!

Настає новий рік, новий Великдень. Близько 12 квітня 1855 року Шевченко звертається до конференц-секретаря Академії художеств Василя Івановича Григоровича – українця, що колись був одним з тих, хто допоміг йому, Шевченкові з брудних риштувань ремісника Ширяєва “перелетіти в світлі класи Академії”. Отже: “Христос Воскресе, незабутній мій добродію. Ось уже дев’ятий раз я зустрічаю цей світлий урочистий празник далеко від усіх милих моєму серцю, в киргизькій пустині, в самотині, в жалюгіднім, безвідраднім становищі. Вісім літ я вистраждав мовчки”….Далі він зізнається, що втрачає терпіння, здоров’я, що наближається старість – п’ятдесятиліття і просить добродія своєї студентської юності заступитися за нього перед оренбурзьким генерал-губернатором в справі полегшення його долі. Того ж дня з такою ж просьбою звертається він до віце-президента Академії художеств графа Федора Толстого.

Ці Великодні благання не були випадковими, а оперті на певних надіях, що справді приніс тогорічний Великдень. Річ у тім, що трохи більше як місяць тому помер імператор Микола Перший і вся стражденна Росія, а з нею і Україна, чекала великих змін. І як покаже час, Шевченко не помилився. Процес його визволення пішов. Особливо ним перейметься подружжя Толстих – Федора і Анастасії. Він став для них як рідний і, прибувши до Петербурга, нарешті він перший відвідав їх. Вони зробили для нього так багато добрих справ, як для особливо дорогої людини. Досить сказати, що коли він помер, то не маючи змоги бути на похороні, бо були в Європі, вони там, за кордоном, замовили по ньому панахиду. Так що, повторюю, великодні надії Шевченка на графа і митця Толстого справдилися!

З наступним православним Великоднем Т Шевченко вітає поляка Броніслава Залеського : “Христос Воскресе!” – 21 квітня 1856 року. Тут знову ж таки поет просить свого побратима (так, побратима по мистецтву і по українсько-польському єднанню!) – просить його шукати можливостей клопотатися за полегшення його долі перед тим же генерал-губернатором Перовським. Та ще дякує Броніславу за сприяння в продажі Шевченкових “кусків матерії”, як вони приховано називали Шевченкові твори, якому остаточно так і не дозволили малювати. На закінчення Шевченко, в якійсь мірі учитель польського аматора, дає йому дуже цінну пораду, до якої варто прислухатися й сучасним художникам. Отже; “Ледь було не забув. Бюрно радить тобі залишити службу і присвятити себе мистецтву. Він має підстави так тобі радити: у тебе є любов до мистецтва, а це надійна запорука на успіх. Однак з застереженням: до любові треба добавити хоч якесь помірковане забезпечення, по крайній мірі літ на п’ять, щоб передчасно не почати робити із-за насущного хліба. Нужда остудить любов, і тоді все пропало. Я більше нічого не можу сказати, сердечний друже!”

На другий день 22 квітня знов “Христос Воскресе!” – в листі до графині Анастасії Толстої (з дому Іванова): ”Благородний лист Ваш від 20 лютого отримано мною 15 квітня і отримано так, як я ще ніколи не отримував (в день світлого Христового Воскресіння) такого щирого сердечного листа і в такий день.” Продовжуючи, Шевченко виливає свій біль, свою розпуку через те, що його не було згадано у списку амністованих царем з нагоди його зішестя на престол. Він просить свою “святу заступницю” поклопотатись за нього перед Президентом Академії художеств великою княгинею з царської родини. “Во ім’я людинолюбства принесіть ту жертву, – пише він. Подібні жертви приносяться матерями і сестрами, але у мене ні сестри, ні матері, нікого нема. Замініть же мені і ту і другу, замініть мені єдиного випробуваного друга!”

Настає 22 квітня 1857 року. “Христос Воскрес! Батьку отамане Кошовий! – пише Шевченко. Пише до Якова Кухаренка – кубанського козака, українця і тому такий нюанс: “Воскрес” а не “Воскресе!” І продовжує листовну розмову з своїм козацьким побратимом: “Якраз на Великдень привезла мені астраханська пошта твоє дружнєє ласкавоє письмо і 25-рублевую писанку. Зробив ти мені свято, друже мій єдиний! Таке свято, таке свято, що я його і на тім світі не забуду!”

Правда, на радощах тих Тарас Григорович трох перебрав міру -”упився, та так щиро твоїм могоричем, що аж голомозину собі розкроїв. От що, – каже до Кухаренка,- зробив ти мені своєю не так писанкою, як братнім щирим словом.”.

А далі хвалиться, як “молоде товариство в столиці” вшанувало його складчиною, як він радіє, що якраз на Великодній тиждень ось-ось має прийти для нього воля. Висловлює своє захоплення Кулішевими “Записками о Южной Руси”, в яких “живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на долоні показана”. І щиро радить Отаманові виписать ту книгу до Чорноморії.

Відписавши Кухаренкові, знов береться за перо і пише Андрієву Маркевичу – синові українського історика, з яким колись приятелював. Видно батьківська приязнь до Шевченка передалась і молодому Андрієві, бо то власне він підмовив столичну молодь вшанувати Кобзаря тою Великодньою складчиною. Отож він пише: “На самий Великдень приплила з Гур’єва до нас пошта і привезла мені письмо твоє і 16 руб. грошей. Спасибі тобі, друже мій незнаємий! Подякуй і поцілуй твоїх товаришів і земляків моїх щирих, спасибі їм, що не забувають безталанного старого кобзаря. Нехай не забуде їх Господь милосердий своєю доброю волею. Спасибі вам, молодії брати мої, і за книги”…

Третій лист того ж дня адресований Михайлові Лазаревському – одному з тих шести братів Лазаревських, що від найстаршого, високого урядовця, до наймолодшого студента були вірними побратимами Шевченка – такими вірними, що він, відвідавши в Україні їхню матір, сказав, що називатиме її і своєю матір”ю раз її сини – його брати! Феномен української щирості! Отож:

“Христос Воскресе, брате мій любий! Удався ж мені сьогоднішній Великдень! Такого святого радісного Великодня у мене ще й зроду не було. Якраз 7 апреля прийшла до нас пошта і привезла твою дорогую посилку і твоє радостноє письмо от 17 генваря. Я трохи не одурів, прочитавши його, та ще як закурив твою сигару (я десять літ уже не курив сигари), то як закурив твою гавану, то так мені, друже мій єдиний, запахло волею, що я заплакав як тая дитина. От що ти наробив з моїми старими очима! Нехай тобі Господь милосердний заплатить за твою сердечную роботу!”… Це був той самий Михайло Лазаревський, якому Тарас подарує згодом свій “Журнал” (що його видавці, не рахуючись з авторським задумом, перейменовують на щоденник чи дневник. Насправді Шевченко використав флотський термін – вахтовий журнал, тим більше, що плавав по морю в одній каюті з капітаном – майбутнім адміралом Бутаковим).

Влітку 1857 року Шевченко нарешті визволяється з неволі. На човні перепливає Каспійське море до Астрахані, де його захоплено вітатимуть його земляки з Києва, а з Астрахані попливе пароплавом вверх по Волзі. По дорозі в Саратові відвідає стареньку матір Миколи Костомарова, сумна постать якої в дворі Петропавлівської кріпості, коли вона йшла на побачення з ув’язненим сином, колись так вразила Шевченка, що він вилив те душевне потрясіння в одному з найтрагічніших віршів з циклу “В казематі”. Співчуваючи материному горю, сирота Шевченко з розпачу каже:

“Молюся, господи, молюсь
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму! Мої кайдани!

Серед того бурхливого настання волі чергова згадка про Великдень появиться аж 10 травня 1859 року. Це був час, коли Шевченко збирався в подорож на Україну, коли мріяв знайти наречену, завести сім’ю, збудувати хату над Дніпром, проект якої сам і накреслив. Ось цими настроями й сповнений його великодній лист до Марії Василівни Максимович – дружини вченого Михайла Максимовича, першого ректора Київського університету, ентузіастичного дослідника “Слова о полку Ігоревім”. У Москві по дорозі в Петербург Шевченко гостив у Макимовичів і захоплено занотував у “Журналі”, як, незважаючи на піст, господиня “почастувала” його прекрасним виконанням українських пісень. Співачка стала його симпатією. Він створить її портрет – один з найкращих в його жіночій портретній галереї. Ось такою була Марія Максимович, якій адресований цей лист:

“Мій любий, мій єдиний друже! Спасибі вам, моє серденько, за ваше щиреє ласкавеє письмо. В той самий день,, як я получив його, заходився клопотать о паспорті…До 15 мая ждатиму паспорта, а там що буде, то нехай те й буде. А поки що буде, посилаю вам свій портрет, тілько, будьте ласкаві, не показуйте портрет дівчатам, а то вони злякаються, подумають, що я гайдамацький батько, та ні одна заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній, найкращій, скажіть, щоб рушники дбала та щоб на своєму городі гарбузів не саджала…”

25 березня 1860 року. Останній великодній лист Тараса Шевченка – до Якова Кухаренка:

“Батьку отамане Кошовий! Посилаю тобі до Великодня замість писанки “Хату”. І не журнал, а тілько альманах, попередник нашого будущого журнала “Основа”. Начнеться він з того року, Збирай, батьку, чорноморську запорозьку старовину та присилай на моє ім’я, а я передаватиму в редакцію.Треба б багато дечого тобі написать, та ніколи, нехай другим разом…Цілую твою жінку і твоїх діточок, а тебе аж тричі. Згадуй інколи щирого твого Т. Шевченка”

Ось так вони минали, Шевченкові роки, Шевченкові Великодні. Але це ще не все! Найкращий його Великодній образ – образ усієї України ми в тій Великодній симфонії приберегли на фінал. Ось він:

Село! І серце одпочине:
Село на нашій Україні –
Неначе писанка, село.
Зеленим гаєм поросло,
Цвітуть сади, біліють хати,
А на горі стоять палати
Неначе диво. А кругом
Широколистії тополі,
А там і ліс, і ліс, і поле,
І сині гори за Дніпром,
Сам Бог витає над селом!