Шляхетність зобов’язує: Відкритий лист Президентові Франції панові Еммануелю Макрону

Василь Глинчак, культуролог, Львів.

Мистецтво брехні таке ж старе, як і сама Росія.
І Кюстін, і Мішле
відзначили це мистецтво, як її основну рису.
АЛЕН БЕЗАНСОН, “СВЯТА РУСЬ”

Вельмишановний Пане Президент Макрон!

Сталося так, що я ніколи не був у Парижі і тому для мене найкращим з паризьких мостів завжди був той, про який я знав з поезії геніального Апполінера – частково слов’янина за походженням: “Попід міст Мірабо тихо Сена тече”…

І ось недавно я дізнаюсь, що насправді найкращий у Парижі міст – це міст Олександра Третього – батька російського імператора Миколи Другого – того самого, чий візит до волелюбної Франції викликав гнів патріотів України. Чому? Тому що країна, яка першою серед народів світу так високо підняла знамено СВОБОДИ, РІВНОСТІ і БРАТЕРСТВА – тепер та країна принижувала себе улесливою догідливістю щодо правителя однієї з найбільших у світі “тюрем народів” – за визначенням самого Леніна. Ось як глибоко було вражене серце геніальної поетеси Лесі Українки тим низькопоклонством, з яким французька мистецька еліта вітала в Версалі російського царя:

“Ганьба лицемірній лірі, улесливі струни якої наповнили акордами зали Версаля…ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять ланками своїх добровільно накладених кайданів, неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна”!

Це цитата з адресованого французам “голосу однієї російської невольниці”. Невипадково то був лист саме Лесі Українки. Для неї ті версальські торжества були не просто міжнародною проблемою, але й тяжкою родинною раною. Своїм листом наша славна поетеса вилила гіркоту за ту образу, якої було завдано честі її Дядька Михайла Драгоманова в Парижі влітку 1878 року. Оcь як це було.

У червні того року в Парижі мав відбутися Світовий Літературний Конгрес. Драгоманов, професор Київського університету, через свій український патріотизм змушений був з Росії емігрувати. Він оселився в Швейцарії, де створив українське видавництво, що стало на захист гідності його народу, поневоленого російським шовінізмом. Дізнавшись про Світовий Літературний Конгрес, він вирішує з його трибуни розповісти світові про той нечуваний гніт, якого зазнає в Російській імперії українська нація. Зокрема він хотів оскаржити перед таким поважним зібранням заборону царським урядом української мови: указ Олександра Другого, підписаний ним 18 травня 1876 року під час прийому водних процедур в німецькому містечку Емсі. З тією метою Драгоманов їде на Конгрес з надрукованою в Швейцарії брошурою “Українська література проскрибована російським урядом”. Головою Конгресу мав бути великий Віктор Гюго, який писав про царя, що то “потвора всесилля, яка тримає в своїх руках хрест, що закінчується мечем, і скіпетр, який увінчується кнутом” і що то “деспот, самодержець, який мучить за власною примхою цілі народи”.

На жаль через хворобу Гюго, який незабаром помре, Конгрес очолити не зміг. Замість нього керував Конгресом Голова Французького товариства літераторів Едмон Абу. А головною темою Конгресу стала чисто прагматична проблема – захист авторських прав, особливо в Росії, де видавці, перекладачі і антрепренери безсоромно зловживали крадіжками французької інтелектуальної власності. Зрозуміло, що сподіваючись на виправлення такої ситуації російськими властями, Конгрес не хотів загострення відносин з нею через її заборони української мови. Про це з прямотою, рівною цинізмові, так заявив пан Абу на відкритті Конгресу 11 червня 1878 року: “ми не маємо й гадки вимагати в Росії свободи преси, яку ми маємо у Франції, або ту, що існує в Англії або в Італії, звісно ні, кожна країна має свої звичаї, з якими треба рахуватись…”

Ось так, пане Президенте! Гонорарно-фінансові зловживання в Росії – це порушення авторських прав. А заборона людині писати її рідною мовою – це не наруга над авторським правом. Ось така логіка у пана Абу – Голови Французького товариства літераторів – тобто людей, покликаних на служіння високим ідеалам гуманізму! Але які там ідеали, коли йдеться про гонорари? Чи це не продажність, коли брязкотом монет заглушують своє сумління і робляться німими, щоб не дорікати гнобителям і не співчувати їх жертвам. Хіба це не те саме, що твориться в наші дні? Росія грабує Україну, анексуючи Крим. Росія шантажує Україну заколотом на Донбасі. Росія насильно русифікує свої народи, через що спалив себе з протесту один удмуртський інтелектуаліст. Росія збиває міжнародний лайнер. Росія вбиває Нємцова. Росія ганьбить себе системою таємних допінгів, через що вилітає з різних міжнародних змагань. Росія на Донбасі б’є по українській санітарній машині з червоними хрестами. Росія відтинає руку полоненому українському солдату, бо там було тату українського герба. Росія домовляється про безпечний вихід української групи з оточення і на відкритому марші накриває її вогнем. Отаке її, Росії чесне слово офіцера! Дуже точно сказав про це її поет: “Да, скифы мьі, да азиатьі мьі и нам доступно вероломство!”

І сказав він це не дорікаючи собі, а хизуючись тим віроломством. І це природньо, бо Росія не знала інституту лицарства з його кодексом честі – інституту, класичним зразком якого пишається Ваша Батьківщина. Вищий клас Росії був вихований на культі “Кулачного права” – права брутального насильства. Недарма російський філософ Бердяєв писав, що в “России не бьіло аристократии”. Та аристократія, що транжирила свої створені рабською працею капітали у Франції, створюючи імідж “широкой русской натурьі” – та аристократія появляється в Росії як тубільне наслідування аристократії французької – з її модою, мовою, парфюмерією і гастрономією. І як же вона, Росія, скористалася з того учнівського аристократизму? Наприклад, з кодексу захисту офіцерської честі через дуель? Вона вбиває на дуелі двох своїх найбільших поетичних геніїв – Пушкіна і Лермонтова.

Були й корисні результати того наслідування російськими грубіянами витонченоїї культури французького армстократизму. Бо врешті решт, хто лише переймав салонні манери, а хто таки ставав високоосвіченим європейцем. Саме цим пояснюється такий великий розквіт російської літератури в 19 столітті. Той розквіт часом пояснюють якостями “великого и могучего русского язьіка” – яке непорозуміння! Де ж тоді був той “язьік” в попередніх століттях, коли в Європі один за одним появлялись на світ такі таланти як Данте, Сервантес, Шекспір, Мольєр, Кохановський в Польщі, Чосер в Анлії, Війон у Франції? І як могло щось бути, якщо Росія була тотально неграмотною, якщо там щойно у 18 столітті появляється перша школа? Справжніми творцями роквіту російсмької літератури були …гувернери, які вчили дворянських “недорослей” танців, етикету і французької мови! “Сперва мадам за ним ходила, потом месье ее сменил” – ось такою була та виховна система за свідченням великого Пушкіна.

Я свідомо так зупинився на проблемі мови. Адже це та сфера, де Росія постійно намагається принизити Україну, фальшуючи справжній стан речей. Наприклад, намагаючись приписувати нашій мові статус діалекту російської, вони глумливо, як вважають, називають українську не мовою, а “наречием”. Яж же жорстоко з них посміялася Історія. Бо ще на першому виданні “Слова о полку Ігоревім” було сказано, що то старовинна героїчна пісня, “писаная старинньім русским язьіком с переводом на употребляемое ньіне наречие” – тобто з перекладом на сучасну російську мову. “Употребляемое ньіне наречие” – зарубайте собі гаспада шовіністи, як ви полюбляєте казати, на носі!

А от українська мова якраз і є отим “старинньім русским язьіком”, що звучить у “Слові о полку Ігоревім” і що доведено ученими лінгвістами.

Ще один український бастіон, по якому б’ють тарани московської брехні, так блискуче демаскованої в монографії Алена Безансона “Свята Русь” – то наше національне ім’я – Україна. Чого тільки не вигадують вони з цього приводу! Тут недоречно розглядати ті всі брехні й небилиці – згадаємо тільки так би мовити найсвжіше відкриття, що Україна й українці – це вигадка австрійсько-німецького генерального штабу. Може тому, що за незалежну Україну боровся принц з австрійської імператорської династії Вільгельм Габсбург – відомий серед українців, як Василь Вишиваний (видав навіть збірку своїх українських віршів, підступно схоплений совєтською агентурою в роки війни у Відні і замучений в київській тюрмі).

І тепер власне ми підходимо до того, що осмілило мене потурбувати Вас, Пане Президенте! А то те, що найбільший захист нашій національній честі подав француз Гійом Лавассер де Боплан – справжній Колумб України. Сімнадцять років провів він на службі польського короля в Україні, але не дивився на мій народ, як міг дивитися найманець на туземне населення. Ні, це була шляхетна високоосвічена людина, яка глибоко зацікавилася нашою країною, її історією, природою, а головне – людьми. І ось 1651 року в Руані виходить перше видання його книги -“опис України”!!! І визначено її обшир – “від кордонів Московії до границь Трансільванії”. А ще додаймо до цього кільканадцять різних карт України, створених разом з голландцем Гондіусом. Так, Боплан – Колумб України. Під цим іменем він увів нашу землю в Європу і під цим іменем ми ввійдемо до сім’ї її народів.

Отже, шановні французи, вам належить наша глибока повага за ту шляхетність, з якою ваш співвітчизник прислужився по-лицарськи нашій славній Україні. А шляхетність, як відомо, зобов’язує!

NOBLESSE OBLIGE!

SHARE