Січовий стрілець Карпатської України став головою Української Кредитової Спілки

Юрій Шанта з родиною

Йосиф Сіркa для Нового Шляху – Українських Вістей.

Навіть у свої 102 роки Юрій Шанта пригадує події на Закарпатті, які привели його у загони Січових стрільців Карпатської України. 81 рік давности не перешкоджає йому згадати ту відвагу й героїзм, яку показали Січові стрільці Карпатської України проти реґулярної угорської армії, яка була союзником гітлерівської Німеччини.

Ґенерація, яка брала активну участь у боротьбі з комуністичним режимом, з нацистською окупацією і опинилася на Заході, є доказом великої моральної сили, патріотизму, відповідальности. Ця ґенерація завдяки надзвичайній працьовитості зуміла не тільки “стати на ноги”, але й постійно дбати про Батьківщину. Саме любов до України була рушійною силою, яка змушувала їх працювати, студіювати, організовувати українські громади навколо своїх церков. Любов до свого, намагання допомагати тим, які залишилися в окупованій Україні та на поділених серед сусідів українських етнічних територіях, була найбільшим рушієм їхньої віри у майбутнє Незалежної України.

Віра, що колись таки українці матимуть свою державу, була джерелом їхнього життя, яке їх привело до глибокої старости понад 90 років, а часто і понад 100 років. Юрій Шанта, завзятий січовик Карпатської України, стовідсотковий патріот Закарпаття й всієї України, активний член української громади в канадському Торонто, є найкращим прикладом того, що любов і віра є джерелом довголіття. Незважаючи на важкі життєві випробовування, він досяг 102 років і, надіємось, що йому вдасться ще подолати дальші роки у доброму здоров’ї.

Доля січовика Карпатської України подібна до долі багатьох його ровесників, які боролися на різних фронтах, в різних країнах за незалежну Україну і через різні митарства, через різні країни опинилися у США, Канаді та деінде. Юрій Шанта боровся за незалежну частину України, бо ж такою була доля не однієї етнічної української землі, які входили до різних держав Европи.

Закарпаття було найдовше з-поміж українських земель під окупацією різних загарбників. Його людність піддавалася не тільки фізичній експлуатації та нищенню, але й духовному, релігійному та мовному руйнуванню. Тому й не дивно, що тут дехто й досі не певний у своєму ґенетичному русько-українському походженні, до якого робиться байдужим через різні економічні та політичні причини. Різноманітність говірок закарпатців є найкращим свідченням того, що окупанти не дозволяли людям мати власну літературну мову. Тому тут знайдете найбільшу кількість “поліґлотів” – людей, які володіють двома-трьома і більше мовами, людей які швидко вивчають чужі мови, бо ж панівна мова тут завжди надавала і кращий суспільний статус, а з ним і краще матеріяльне становище.

Власну літературну мову закарпатцям вдалося отримати щойно у другій половині ХХ-ого ст.. Та і сусіди закарпатських українців отримали свою кодифіковану мову щойно в другій половині 19 ст.. 1844 р. кодифікація словацької літературної мови Л. Штуром була офіційно визнана, а 1852 р. появився посібник з новою кодифікацією правопису.

Більшість населення цього гірського краю завжди почувала себе русинами, які вважали своє коріння пов’язане з русинами решти колишньої Русі з центром у Києві, чи Галичі. Зрештою, з київськими князями був споріднений і закарпатський князь Федір Корятович (1331-1414).

Після Першої світової війни (1914-1918), коли переможці ділили “здобич”, то українська нація перебувала в процесі відродження, вона щойно давала світові про себе знати через Українську Народну Республіку та Західно-Українську Народну Республіку, на які гострили зуби москалі, поляки та угорці, а Закарпаття (Підкарпатську Русь) Сен-Жерменська Мирова конференція (1919) “віддала” до “тимчасового” підпорядкування новоутвореній Чехословаччині (1918).

І саме у році заснування нової цетрально-европейської держави на чолі з відомим президентом Томашом Масариком (1850 – 1937) народився 29 січня 1918 року майбутній боєць Карпатської Січі Юрій Шанта, який нині відзначає 102 річницю свого народження та 81 річницю проголошення Карпатської України (15.3.1939), яку у вихорі президентських перегонів забули політики, не тільки ті, які хотіли стати президентом України.

Народився майбутній січовик – ”останній із могиканів” Карпатської Січі, в селі Люта Великоберезнянського району на Закарпатті. Юрій був шостою дитиною Петра та Марії Шантів (дівоче прізвище Лошак) з-поміж 11 дітей, а їхня доля, дуже характерна для більшості вихідців із Закарпаття розкидала їх по всьому світу – Росія, США, Канада, Італія та де-інде. Доля ж еміґранта Юрія Шанти склалася не через соціальне становище на Закарпатті, а через його мрію побудувати маленьку Карпатську Українську Державу, в якій би панували русини-українці і не працювали б на різних зайд, які забороняли то церкву, то мову, то самостійний розвиток.

Середню освіту Юрій Шанта здобував у Мукачеві, де закінчив Торговельну академію 1938 р., в якій директором був майбутній голова Сойму Карпатської України А.Штефан. Після закінчення навчання він почав працювати в Ужгороді в Підкарпатському банку. Згодом, через угорську окупацію покидає Ужгород і переїжджає у Виноградово (тоді Севлюш).

Окупація Чехословаччини фашистською Німеччиною (15.3.1939) та проголошення Словацької фашистської держави зіграло на руку мадярам, які давно зазіхали на Закарпаття. Незважаючи на те, що закарпатці вже мали свою інтеліґенцію, яка була здатна провадити край самостійно, їм не вдалося здобути підтримку навіть такого “покровителя” малих країн, яким був Адольф Гітлер по відношенню до Словаччини, чи, скажімо, до балканських народів, представники яких підписали угоду з Гітлером. Хорвати отримали “самостійність” – Nezavisna Država Hrvatska, NDH, як і словацькі фашисти, а Словенію та інші національності поділили між собою німці, італійці, угорці та навіть болгари як союзники Гітлера, до яких входила і Румунія.

Тому неважко зрозуміти, що сподівання закарпатських русинів-українців на визнання хоч якоїсь незалежности було цілковито нереальним. Угорці, як союзники фашистської Німеччини, знали, що чехи мають свої проблеми з існуванням – як німецький протекторат, українців, у ґлобальному розумунні, “не існувало”, бо вони були “совєтський народ”, а кілька тисяч Карпатьких січових стрільців не були в стані затримати десятки тисяч солдат угорської озброєної армії.

Незважаючи на те, що закарпатські українці початком березня (13-15) провели демократичний з’їзд і демократично обрали Сойм, який демократично проголосив 15 березня 1939 р. незалежність Карпатської України, зброя аґресора виявилася сильнішою. Фашистська Угорщина не дала можливості існувати молодій державі – 16 березня на Красному полі, біля Хусту, відбувся вирішальний бій між захисниками Карпатської України та угорським військом, яке, після перемоги, захопило більшість території молодої країни. Опір окупантам бійці Карпатської Січі робили до кінця травня 1939 р., але проти реґулярної угорської армії, без жодної підтримки ззовні, далі опиратися було неможливо. Згідно з деякими твердженнями втрати Карпатської України у боротьбі з угорцями були від 2-х до 6-и тисяч бійців та цивільного населення, лише на Красному полі полягло від 500 до 600 бійців Карпатської Січі.

Юрію Шанті вдалося врятуватись. Багато його ровесників-патріотів перейшло кордон до УССР – до своїх. Але КҐБ не вважало їх своїми, усіх арештовували і засуджували на кару смерти, яку потім змінювали на 25 років і висилали в Сибір. Оскільки Ю.Шанта не міг залишатись на Закарпатті, а про «братів-українців» в СССР не чув нічого доброго, то й подався на Захід. Спочатку опинився в Берліні, де прийшлося вивчати німецьку мову та заробляти на хліб насущний, а 1941 р. записався на економічний факультет, але 1944 року покидає Берлін і переїздить до Чехії до міста Усті над Лабем, де й провів наступних шість років.

Оскільки совєтстькі аґенти в Чехословаччині виловлювали всіх, хто походив з території СССР (вже в кордонах після 1945 р.), чи учасників УПА, ОУН та бійців Карпатської Січі, то Шанта вирішив не потрапляти в їхні руки і йому вдається втеча у жовтні 1950 р. до Західної Німеччини – Баварії, звідки 1951 року емігрував до Торонта в Канаду.

В Торонто він від самого початку активно бере участь в українській громаді. Незважаючи на те, що прийшлося важко заробляти на хліб щоденний, Юрій Шанта вивчає англійську, поступає до Університету в Оттаві і здобуває ступінь Маґістра славістики, згодом влаштовується бухгалтером в різних підприємствах.

З 1983 року став головою Кредитової спілки Св. Марії, яка входить до Української Кредитової Спілки, і на цій посаді пропрацював 16 років до свого відходу на пенсію у 86 років!

Незважаючи на те, що Юрко був молодим січовиком Карпатської України, він ніколи не забував про ті патріотичні почуття – свої і своїх ровесників, які вели сотки закарпатської молоді на боротьбу з нерівним ворогом за право закарпатців бути вільними, мати свою мову й державу. І саме отой локальний патріотизм привів його в Канаді до загальноукраїнського патріотизму.

Юрій Шанта почував себе зобов’язаним перед своїми краянами, які полягли у боротьбі з угорським окупантом на Красному полі, повідомити про героїчну боротьбу закарпатців, про їхню мрію мати свою, хоч малу, але українську державу. Тому він бере активну участь у заснуванні в Канаді Братства «Карпатська Січ», до якого входили не тільки борці з мадярами, але й політичні втікачі-закарпатці, яким вдалося, як і Юркові, емігрувати до Канади та США. Серед них були й добре відомі знайомі ще з рідного краю: Юрій Гвоздулич, Теодор Сидор, Олекса Палаташ, Володимир Росоха та інші. Крім названих січовиків, до Центральної управи Братства Карпатська Січ входили також Петро Баєр, Василь Тимка, Іван Дувалка, Роман Голіянт.

Юрія Шанту не покидала думка, донести правду про своїх побратимів та саму ідею Карпатської України і причини поразки до прийдешніх поколінь. Він збирає документи, пов’язані з мадярською окупацією Закарпаття, про польські терористичні акції проти українського визвольного руху на Закарпатті, документи про бездіяльність чеського командування, яке не підтримало боротьбу Карпатських січовіків проти угорської армії. Шанта був переконаним, що чехословацька армія була одна з найкраще озброєних у Европі і її допомога могла навіть стримати угорську аґресію на Закарпатті.

Ю.Шанта був серед перших, який, на основі зібраних документів, заговорив про бої Карпатської Січі на сторінках літопису «Червона калина». Літопис Червоної Калини, Історико-Краєзнавчий часопис”, (Львів: “Атлас”, 1991). Статті: Закарпатська Україна 1939-й, стор. 29-31. Закарпатська Україна, стор. 28-31. Закарпатська Україна,» стор. 33-35 та у збірнику “Красне Поле», стаття «Карпатська Україна: Свобода, здобута кров’ю» (Частина 1, Про Карпатську Україну”, (Ужгород, 1999, стор. 22-38).

Статті Ю.Шанти були доповненням публікованих споминів Авґустина Штефана (1893-1986), голови Сойму Карпатської України. Тема історії боротьби закарпатців за свою незалежність стала предметом не одного історика не тільки Закарпаття, але й України. Серед авторів про боротьбу Карпатських січовиків та Карпатську Україну знайдемо й істориків М.Вегеша, В.Смолія, В.Чеховича, Ю.Левенця, І.Дзюбу, Ю.Шаповала, В.Зілгалова, М.Токара, М.Басараба та багато інших, яких легко можна знайти в інтернеті та на сторінці Інституту Національної Пам’яті. Ю.Шанта залишився не тільки як один з-поміж наймолодших борців за Карпатську Україну, але й живим свідком, який, навіть на 102-ому році життя, пригадує бої за Карпатську Україну.

Пов’язаність з рідним краєм та активна участь у Братстві “Карпатська Січ”, де він був членом Центральної управи, додавали Шанті охоту й силу. В його намаганнях досліджувати історію рідного краю великою підтримкою йому була також членкиня Братства Олександра Бризгун, яка стала не тільки його дружиною, але й однодумцем.

Відома дитяча писменниця Леся Бризгун-Шанта (1920-2011), лауреат кількох літературних премій в Канаді та в Україні, відома авторка дитячої літератури. Після проголошення Незалежности, її книжки стали відомі і в Україні, їх видавали й українські видавництва. До сімейної мистецької трійці можна дорахувати й доньку подружжя Людмилу, знану мисткиню, відому з їй притаманною експресією передачі баченого в кольорах і формах. Людмила була й залишилася надійною опорою батьків. Вона турбується особисто батьком Юрієм, Людмила найкраще знає, як догодити батькові.

Незважаючи на опіку батька, Людмила знаходить час, щоб взяти пензель і творити мистецькі твори і тим помножити здобутки батьків, які прожили на чужині три чверті свого життя, але невидима пов’язаність з рідним краєм була тою енергією, яку вони вселяли у віру, що доживуть не тільки до вільного від окупантів Закарпаття, але й всієї України. І вони дожили й переконалися, що варто не тільки вірити, але й, в першу чергу, своїми вчинками втілювати цю віру у своє щоденне життя, що родина Юрія Шанти й робила усе життя – вірила в Незалежну й творила для неї та допомагала не тільки великій родині, але й усій країні.

Дуже шкода, що українські політики досі не скористалися історичною кривдою, яку зробила Угорщина по відношенню до Карпатської України. Саме учасники боротьби за Карпатську Україну, яким був і Ю.Шанта та тисячі молодих закарпатців, могли послужити арґументом проти втручання угорського уряду у внутрішні справи України. Брутальні розстріли закарпатської молоді, що боролася проти озброєної угорської армії, яка була союзником фашистської Німеччини і разом з нею окупантом української території, слід і сьогодні пригадати національним “яструбам” Угорщини, які не проти того, щоб знов посягнути на українську територію Закарпаття.

Для того, щоб уміти використовувати національну історію у своїх аргументах, то потрібно знати історію свого народу, а це залишається для багатьох політиків України проблемою. Багато хто з українців може похвалитися знаннями чужих мов, забуваючи про мову своєї держави, може “блиснути” знаннями з історії імперії СССР, але не здатний назвати найтрагічніші та найгероїчніші події Незалежної України.

В цьому сенсі, Юрій Шанта, у свої 102 роки життя, може бути прикладом і молодому поколінню, бо ж він не тільки боровся зі зброєю за українську ідею, але й знав історію свого народу, що його досі підбадьорує у щоденному житті.

SHARE