Спомини колишнього голови Комісії прав людини про створення і діяльність СКУ

СКУ

Ярослав Білак, Голова комісії прав людини ску (1986-2001), президент УНО Канади (1966-1969).

У травні 1957 року в Торонто відбулось святкування 25-ліття Українського Національного Об’єднання (УНО) Канади. На святкування був запрошений гість з Європи – голова Проводу Українських Націоналістів, полк. Андрій Мельник. У своїй доповіді він поставив пропозицію, щоб діаспора зорганізувалась в одне репрезентаційне тіло, на взір Єврейського Світового Конґресу, яке би мало авторитет і можливість представляти українство, яке жило у вільному світі, та справи України у цілому перед урядами окремих держав і на міжнародних форумах. Ця пропозиція Андрія Мельника поклала початок створенню Світового Конґресу Вільних Українців (СКВУ).

На створення Конґресу пішло 10 років – перший форум СКВУ пройшов у Нью-Йорку у 1967 р. Рушійною силою створення СКВУ усі ці 10 років був Микола Плав’юк, який був головою Президії, а потім Президентом УНО Канади. Він сприйняв цю справу як особистий виклик, став рушійним чинником всього процесу. У першу чергу, він виніс концепцію СКВУ на форум Екзекутиви Комітету Українців Канади (КУК).

Створення СКВУ не було легкою справою з огляду на те, що приходилось долати бар’єри між різними українськими організаціями у різних країнах, які часто були схильні обстоювати насамперед свої вузькі інтереси. Першим успішним кроком було те, що Миколі Плав’юку і тодішньому голові Комітету Українців Канади (КУК) отцеві Василеві Кушніру вдалося поладнати справу прилучення тодішної Панамериканської Української Конференції (ПАУК), яка включала в себе українські організації Південної і Північної Америки. Подальші переговори тривали довго – сильні організації вимагали співмірних прерогатив, слабкіші – гарантій, а інші – політичного впливу. Крім того, справа ускладнювалась підтекстом, що концепцію створення СКВУ запропонував Андрій Мельник, голова Проводу Українських Націоналістів (мельниківців), а новий Конґрес також повинен був включати організації, які мали відношення до ОУН-Бандерівців. Другим кроком до успіху було те, що Миколі Плав’юку вдалося нав’язати добрі стосунки з Ігнатом Білинським, провідним діячем ОУН-Б у США, членом Дирекції Українського Конґресового Комітету Америки, який згодом став заступником Президента СКВУ.

В кінці, після складної торгівлі над пунктами і параграфами статуту нової світової установи врешті дійшло до узгіднення. І восени 1967 р. в Нью-Йорку за участі делегатів від організацій із усіх країн вільного світу, де поселені українці, та при поважній участі спільноти США і Канади, було створено Світовий Конґрес Вільних Українців. Однак, дискусії і боротьба між різними складовими угрупуваннями СКВУ не закінчились на етапі його створення і проявились особливо на 2-му і 4-му конґресах СКВУ. На мене випав обов’язок і честь бути головуючим на обох цих форумах, де помимо загрозливих ускладнень вдалось довести справи до задовільного заключення.

Я працював в Комісії прав людини СКВУ, був заступником сенатора Павла Юзика як голови Комісії, а після смерти Павла Юзика був її головою до 2001 року. Одною з найбільш цікавих справ Комісії був розгляд питання Голодомору, яке, зокрема, було внесене СКВУ на конференцію Об’єднаних Націй з прав людини в Тегерані, яка пройшла у 1983 році. На конференції делегацію СКВУ, яка брала участь в якості спостерігача, очолював сенатор Юзик. Справа Голодомору там була поставлена досить чітко. СКВУ також брав участь у слуханнях окремої комісії в справі Голодомору при Конгресі США, що її очолив Джеймс Мейс. СКВУ також доклав багато труду і коштів у слухання з приводу Голодомору у Європі.

СКВУ доклав і докладає багато зусиль до справи захисту прав людини. У 1967 р. на основуючий конґрес в Нью-Йорку тодішній голова Проводу Українських Націоналістів Олег Штуль-Жданович привіз з собою книгу В`ячеслава Чорновола Лихо з розуму. Це була сенсація, яка документально засвідчила про активний спротив українських дисидентів, і відразу СКВУ взявся за справу українських дисидентів як одну з основних. Мені, як Президентові УНО Канади, було доручено добитись до англомовної преси, щоб розголосити те, що діється в Україні. В той час я був знайомий з кореспондентом часопису Toronto Telegram, Peter Worthington, якого незадовго до того видалили з Москви за “ворожі до СРСР репортажі”. Він зацікавився Чорноволом та рухом спротиву в Україні взагалі, і порадив мені якнайшвидше зробити переклад книжки Чорновола. За посередництвом сенатора Павла Юзика Міністерство закордонних справ Канади зайнялось перекладом. До вдосконалення перекладу долучився проф. Богдан Боцюрків з Едмонтонського Університету. На основі цього перекладу на першій сторінці часопису The Telegram появилась, день за днем, серія з дев’яти статей.

Згодом, у 1969 р., видавництво McGraw-Hill видало книжку, яку назвали The Chornovil Papers. Права на її публікацію були застережені за УНО і ми отримали від видавництва оправлений у шкірі авторський примірник книжки. Цей примірник і отриманий від видавництва авторський гонорар в сумі десять тисяч дол. я особисто вручив В’ячеславу Чорноволу у 1990 році у Львові, коли він був головою Львівської обласної ради. Зусилля СКВУ з допомоги українським дисидентам, зокрема також Українській Гельсінській Групі, поставили українську справу на політичну мапу світу, зробили її більш актуальною.