Свідки Голодомору розповідають свої історії на закладенні Меморіалу у Торонто

Голодомору
Свідки Голодомору (зліва-направо): Микола Латишко, Іван Ємець, Степан Горлач на закладенні Меморіалу Голодомору у Exhibition Place у Торонто, яке відбулось у неділю, 28 травня

Новий Шлях.

Під час закладення Меморіалу Голодомору у Exhibition Place у Торонто, яке відбулось у неділю, 28 травня, Новий Шлях поговорив з трьома свідками Голодомору, які прийшли на цю подію. Перше питання, яке ми їм задали, де вони народились і де перебували під час Голодомору. Ми також попросили їх розповісти нам свої історії виживання і поневірянь.

Микола Латишко: Народився 1927 року на хуторі мого діда, близько села Іванівка на Херсонщині, недалеко від Дніпра. Під час Голодомору усі харчі, які примусово забрали від людей, зберігали в складах з другого боку села. Це були бурти – дуже старий, але ефективний, метод зберігання. Цим методом і зараз користуються в Україні. Викопується величезна діра, метр глибини, 100 метрів завдовжки, 50 метрів завширшки. На спід кладуть солому, брезент, і тоді кладуть картоплю, буряки, пшеницю, жито, й так далі. Тоді накривають знову брезентом, соломою, і зверху землею, лишаючи вхід з одного боку. Люди знали, що там були харчі, й досить часто, особливо матері з малими дітьми, які не ходили до школи, приходили до цих буртів. Але їх били, стріляли, коли вони просили їсти. Коли почалася весна, не було досить людей, спроможних обробляти землю. Навіть ті, хто вижив, просто не могли фізично працювати. І це створило великі проблеми на селі. Був наказ Молотова привезти робочу силу з Росії. Деяких російських селян привезли до нас. Їм дали ті хати, які тепер в нашому селі були порожні. Це був перший раз, коли я почув російську мову. Їм дали харчі й вони змогли закінчити обробляти землю й засадити поля. (Розповідь – згідно інформації Радіо Свобода)

Іван Ємець: Народився у 1928 році у селі Ляшківка, неподалік Царичинки, тепер Дніпровської області. Це був хутір старого Захарія Ємця, який мав 350 десятин землі, а мій дід був Михайло Ємець. Дід і тато були розкуркулені. Прадіда замучили тим, що пекли йому п’ята, ноги, казали, щоб він віддав золото, якого він не мав. А прабаба вже померла від голоду. Батько був розкуркулений, переховувався в очеретах у 1929-31 роках. Багато людей йому помагали, в тому числі євреї. Під час Голодомору моя мама була пухла, вона не могла ні ходити, ні ворушитись. Моя мама була з бідної сім’ї, її знало все село, і це врятувало нас від голодної смерти, бо люди допомагали. Хоч були дуже погані моменти, мама ледве вижила. Одного разу мої дядьки мене взяли, вивели на дорогу, поставили мене і сказали “чекай, мама прийде, тебе забере”. І так я чекав. Їде віз, який збирав дітей у померлих батьків. Вже зайшло сонце, а то була зима. Возний спинився і каже, “хлопче що ти тут робиш”, а я йому кажу, що чекаю на маму. “О, я знаю де твоя мама”, і він мене завіз у дитячі ясла, де збирали дітей, які були покинені. Це мене врятувало. Там хата була майже повна дітей. Дали мені їсти, солома на підлозі, тепло, багато дітей – все що мені треба було. Я там пережив до березня 1933 року. У березні мама прийшла і забрала мене. Я не дуже хотів йти, бо я вже майже забув за неї. Так ми вижили. В Україні був у 1993 році. То мало що не вмер, як побачив, яке там життя. Побачив хату мого діда, і у 1993 році вона була до половини мокра, так само, як і колись, бо була глиняна. Я побачив весь світ, і навіть у таких країнах як Бразилія, Парагвай, Уругвай не було такої бідності. Коло хати стояв триніжок, на якому ще моя тітка готувала мені сніданок. Як покинув я його перед війною, десь у 1940 році, так той триніжок там і стояв у 1993 році, і вони і далі там їжу готували. На той триніжок ставили казанок, топили дровами, козячим гноєм, і варили їсти.

Степан Горлач: Народився у 1921 р. в селі Криловка Запорізької обл. Тепер того села вже нема. А що багато говорити про Голодомор – я як зачинаю за то думати, краще не буду. Я не можу це перенести. З моєї родини 11 осіб загинуло, мої кузени. Нас було 5 дітей без батька, я був найстарший, мама сама нас утримувала. Властиво, голод зачався 1929 року, коли людей розкуркулювали, виганяли, а мого тата арештували, вислали в Сибір. У 1929 році було селянське повстання, мій батько, я думаю, був причетний до нього. Мама лишилась сама з дітьми. Вона десь діставала хліб, пекла і товкла його, і те сухаріння ховала в сухих місцях. Комбайни в той час не були настільки досконалі, дуже багато полови йшло із зерном. То ми на полях вночі шукали зернятка в полові, пересіювали на вітру, і я носив ті клунки додому. Це те, що нас спасло. Я тільки півроку школи пропустив – вже не міг ходити до школи, ми були слабі і пухлі, сили не було взагалі. Найбільше забирали хліб ті, що з району приїжджали, з Веселої. Вони говорили по-російськи, то все були чужинці.