Павло Лопата для Нового Шляху – Українських Вістей, Торонто.
Усіма своїми силами Енді намагався популяризувати своє ім’я. Він мав дуже мало часу для чогось другорядного. Завжди десь бував. У Нью-Йорку, найбільшому місті США, з населенням майже вісім мільйонів осіб (1960), відбувалося стільки всяких гостинних прийнять різних особистостей, знаних і відомих та модних з ньюйоркських галерій, що на кожному з них він не зміг побувати. Але старався бути серед тих осіб, котрі вигадували гучні шоу з усілякими дурнуватими вибриками. На цих партіях серед певної групи людей, об’єднаних спільними ознаками мистецького життя метрополії, Енді був ексцентриком. Поводився на них інколи дивацтвом. Того він і прагнув, і того він досягав своєю метушливістю. Прагнув бути славним як ніхто інший із його знайомих. Він вірив, що містерії насичують дивину. До кінця свойого життя, тримав у секреті своє місце народження, про дитячі роки, як також і національне походження. Часто говорив, що він походить з Філядельфії, Клівленду, Нью-Порту, Мккіспорту й Пенсильванії. “Я прийшов нізвідки“-повторював, пояснивши й такими словами, що “Рутенія є нігде. Навіть на картах світу неможливо знайти такої місцевості!“.
Енді був свідомий того, що його батько Андрій Вархола, народжений 28 листопада 1886 р., і його мати-Юлія Завацька, народжена 17 листопада 1892 р., походили з села Микова (Словаччина), схованого серед лісів гірських пагорбів, в якому всі мешканці були відомими майстрами дерев’яних виробів. Усе в селі було зроблено з дерева- хатки, церква, плоти, на котрих вирізнялися всякі декоративні різьби, якими Енді послуговувався згодом для комерційного мистецтва. Але ледве знав він про те, що батько емігрував до Америки вісімнадцятирічним, через три роки повернувся в село, де став багатшим, ніж інші селяни, 1909 року одружився, і знов після трьох років виїхав до Америки самотнім. Дев’ять років подружжя жило розлученим. Після їхньої злуки 1921 року в місті Пітсбурґ, народився в них син Павло (Paul, 1921), потім Іван (John, 1925).
Енді завжди, навмисно, приховував факти свойого народження, який, згідно твердженнями його братів, народився 6 серпня 1928 року, в рідній хаті Вархолів з допомогою лікаря.
Першу класу навчання Енді почав в елементарній школі в Пітсбурґу, в якій учився дуже добре. У солодкуватого лиця дітвачка-третьокласника, раптово появилася вірусно-інфекційна хвороба нервової системи, яка на решту життя змінила його вигляд в обличчі та в житті. Неділями ходив до церкви східного обряду тільки з матір’ю, котру в ній у вільний час можна було бачити досить часто, навіть ранком у будні дні, що молилася за здоров’я свойого улюбленого сина. Енді також любив сидіти у святині, милуватися іконами святих, горизонтально розвішаних у кількох рядах, між якими не було порожнього місця.
Коли в місцевому Карнеґі музею учителі викладали уроки мистецтва даром, зокрема Йосиф Фітзпатрік, Енді відвідував їх щосуботи. Десятирічний Енді подобався йому з його стидливою поведінкою. У приміщеннях музею, юначок не банував витрачати в ньому свій час, щоб відкривати для себе вартісність мистецьких шедеврів.
1942-го року помер батько. Перед своєю смертю, він покликав до себе сина Павла і заповів йому, щоб залишені гроші допомогли наймолодшому здобути якнайкращу освіту. Павло тоді вже працював продавцем овочів та городини, купуючи їх на ярмарках, а потім розвозив на власному грузовику по близьких районах міста цілими днями. У цій роботі допомагав йому й Іван дочасно, ставши продавцем морозива. Енді, одночасно, навчався в Карнеґі Технологічному коледжі (Carnegi-Mellon University) і працював декоратором вікон універмагу Йосифа Горна. В учбовому закладі студент став оформлювачем літературного журналу “Кано. Його найближчий друг в школі був Пилип Перлштейн, який радів мати в себе Енді, бо він був змушений приховувати своє мистецтво перед братами, що насміхалися над ним.
У 1949-му році Енді, закінчивши науку у вищій школі, переїхав до Нью-Йорку, разом з Пилипом, винайнявши помешкання в околиці Іст-Сайд, який на ту пору ставав грошовитим районом. Енді ніколи не мав зайвого часу. Був занурений у щоденну роботу. Місто було потрібне йому, і навпаки, він в рекламі був конче потрібний цьому місту. Дванадцять років жив поруч з великим бакалійним магазином “Грістедс“. У серпні місяці, після успішного інтерв’ю, Енді почав продукувати ілюстрації черевиків для “Ґламур“ журналу. Під його ілюстраціями помилково було подано “Drawings by Warhol“. З того часу він бажав себе ідентифікувати як Варгол. Не минуло більше як два роки побуту його в Нью-Йорку, він постійно і наполегливо працював днями і ночами над своїми рекламними ілюстраціями для різних перфумерійних компаній, книжкових видань, фірми Тіффані, що великим тиражем друкувала різдвяні картки, похоронних заведень та інших підприємств моди, отримуючи високі грошові винагороди. Відкривши власну мистецьку студіо-майстерню, Енді отримував все більше замовлень, які самотнім не вспівав виконувати, й тому найняв собі помічників. Ілюстрації помножував шовкодрукуванням, до котрих вдало своїми пензлями додавав такі кольорові мазки, що викликували в глядача стурбованість. Були надто провокативні та контраверсійні, які йому приносили все більше і більше слави. А славу здобував і грошима. Його високоцінне мистецтво ставало поволі геніальним. Після смерті цього дивака, графіка, проектанта, кінорежисера, фотографа, керівника рок-групи “Велвет андерґравнд“, видавця журналу “Інтерв’ю“, котрого п’ятидесятирічне видання щойно припинили цього 2018 року, вартість його мистецького спадкоємства сягнула близько одного мільярда доларів.
За життя мистець практикував малювати під рок-н-рольні композиції. Коли мати, продавши майно в Пітсбурґу, переселилася на помешкання свойого наймолодшого сина і придивлялася на намальоване її сином, відкрито повторювала йому “Мальовило. Так фарбувала причілки своєї хати сусідка в Миковій!“. Картини, які творив Енді, свідомо малював для того, щоб були незрозумілими ким-небудь, тобто, чудернацькими. Але Юлії Завадській-Вархоловій, котра пестила маленького свойого сина, було запізно тепер переінакшувати. Погоджувалася з творами, наквацьованими всякою мішаниною кольорів, з яких на перший план висувалися портрети голівудських зірок, пляшки Кока-коли та Пепсі-коли, банки супів “Кембелз“, банки з помідоровим та яблучним соусом, та всякі етикетки з палітрою яскравих кольорів і класичним шрифтом.
У галерії “Ферус“, у липні 1962 р., Ірвін Блум показав всі тридцять дві картини банок супу, але не в Нью-Йорку, а у Лос-Анджелесі. Кожна з картин продавалася по сто доларів. Кінозірка Денніс Хоппер придбала п’ять з них. Перед закриттям виставки, І. Блум вирішив: картини повинні стати єдиним художнім твором, і він відшукав п’ять проданих картин із серії, відкупивши їх. Рік після смерті автора цих робіт, їх ціна становила десять мільйонів доларів. Наступні виставки різних творів Енді відбулися: в листопаді 1962 р. в Нью-Йорку в галерії Елеонор Вардс Стейбл та в таких містах Европи, як Париж, Мілан, Турин, Стокгольм, а також в Буенос-Айресі та Торонто (усі 1965 р.).
Постать маляра увійшла в плеяду великих мистців, які на той час були відомими в американському мистецтві. Його обличчям, біляво-трухлявим, знайомився увесь світ. Індустріальний конвеєр з командою мистця працював чи не усю добу. Щодня виготовляли біля 80 різних картин, подібних одна до другої, а поява сотень геніальних картин Мерилін Монро, підтвердила цю роботу. А коли до рук маляра потрапив “Полароїд“, процес ще й суттєво прискорився. Таким чином його “фабрика“ випродукувала потрети таких жінок: Джінджер Роджерс, Джоен Кравфорд, Геді Ламар, Елізабет Тейлор, Джекі Кеннеді, Наталі Вуд, Джуді Гарланд, Етгел Скул, Брук Гейворд, Гелен Почас, Ґолда Маїр, Кароліна Геррера, Ґрейс Келлі, Ґрейс Джонс, Інґрід Берґман а також Ліо Кастеллі – власника галерій в Нью-Йорку, відомих американських співаків – Пола Анку, Майкла Джексона й таких відомих у світі осіб, як Джіммі Картер, Ейнштайн, Мао, Бетговен, Ленін, Могаммад Алі та багато автопортретів, виконаних протягом 1970-их і 1980-их років. Всі свої твори мистець виставляв у картинній галерії “Стабл“, і коли різні критики включали їх у списки одних з найкращих, миттєво ставали популярними та дорогоцінними, а сам художник став королем поп-арту, найбільш контраверсійного напрямку в американському мистецтві. До числа кращих творів Варгола належать його серійні картини, на котрих багаторазово повторено той самий образ, наприклад “Блакитна Мерилін“, “Золота Марилін“, “Шість Мерилін“, “Мерилін Монро двадцяти разів“ (усі 1962), яких розміри сягають півтора метра шириною та понад два метри висотою. Його полотна зробили великий стрибок у нове мистецтво поп-арту в США, визнаного як офіційної течії від 1949 року.
Енді Варгол став іконою в світі мистецтва саме тому, що “зіконізував“ звичайні атрибути повсякденного життя й надав їм статус мистецького твору. “Бляшанки супів “Кембелл“ купували як багаті, так і бідні, й жодної різниці в якості чи ціні – втішав себе таким переконанням. Багато своїх шовкодруків Енді присвятив квітам, передовсім жовтим орхідеям, як також грошовим одиницям номінальної вартості один долар, два долари, п’ять і десять доларів. До ряду серійних картин маляра належать твори, на котрих зображено корови, торса, черепи, серп і молот, доларові символи, фляшки водки, метелики, жаби, ангели та постаті Ісуса Христа, запозичених з картини Леонардо да Вінчі “Остання вечеря“.
У суботу ранком, 21 лютого 1987 року, Енді мав операцію на жовчовий міхур. Перед четвертою годиною пополудня, у доброму здоровому стані пацієнта перенесли до приватної кімнати, оглядав телебачення, видзвонював своїм знайомим, і медсестра відзначала про його стабільний стан здоров’я. Але після півночі його стан погіршився, і ніхто не знав тоді, що дійсно сталося. Вранці, перед шостою годиною, коли тіло Енді стало синюватим через брак кисню в його крові, група медсестер пробували оживляти його з деякими труднощами, але всякі спроби виявилися марними. Була шоста година і 31-ша хвилина, 22 лютого, коли серце Енді перестало битися. Такої раптової смерті, що настала на 59 році життя маляра світової слави, ніхто з його знайомих не сподівався.
“Нью-Йорк Дейлі Нюз“ на своїй першій сторінці газети помістила “ПОП АРТС КОРОЛЬ ПОМЕР“. 26 лютого в Пітсбурґу здійснено похоронні відправи у Візантійсько-католицькій церкві Святого Духа, після яких Енді поховано на кладовищі Св. Івана на приміському Бетгел Парку поблизу його батьків. 1 квітня, в катедрі Св. Патріка в Мангатені, відбулися поминки на честь покійного з участю понад двох тисяч осіб із всяких прошарків суспільного класу.
Share on Social Media
