Павло Лопата для Нового Шляху-Українських Вістей.
9-го березня 1814 року народився Тарас Шевченко, а 10-го березня 1861 року його не стало серед живих. Ранком о 5-ій годині 30 хвилин Шевченко відчув, ніби йому полегшало. Біля п’ятої години він попросив Михайла Лазаревського, щоб його присутній слуга зробив чай. Шевченко випив його із сливками, і сказав слугові: “Я піду вниз“. Тарас, спускаючись сходами до майстерні, йойкнув, і упав. Нашого величезного поета і художника, взяла смерть у свої обійми. По ньому залишилося животворяще слово, слово, що діє ще й тепер, у нашому часі, у нашому просторі й у нашій добі. У цьому слові кожночасно ожив поет : “…Воскресну я, Воскресну нині ради їх, Людей закованих моїх…“. Серед плеяди високо обдарованих людей винятковим почуттям гуманності були ті, які усе своє життя посвятили служінню ідеалові правди. Тож і наш Шевченко серед них займає почесне місце як великий гуманіст і як апостол правди. Така оцінка Шевченка не наповнена пафосом, а радше щирою істиною, яка випливає не тільки із його ним написаних поетичних творів, але і з його особистого життя. Шевченка вважаємо творцем полум’яних думок і слів написаних ним, а також їх оборонцем та страдником за них. Шевченка називаємо ще й апостолом науки, бо його слово сильне не тільки силою свого ідейного змісту, але й тим, що було написане під звуки кайданів, які кілька разів брязькотіли на руках поета. Мабуть і через таку прикру його долю, його колючий терновий вінець, покладений на голову Шевченка, зробили з нього велику людину – безсмертну. Може він ще за свого життя не мав уяви, що саме він стане тим апостолом правди і науки, передусім для українського народу, а згодом і для інших народів, якщо його ідеї розійдуться поза межі України. Ми тепер є свідками того, що вони розійшлися по широкому світі. Свідчить про це творчість поета, написана рідною мовою, яка набула світового значення. Шевченків “Кобзар“ величаво залунав багатьма мовами світу і став високою піснею свободи, який також розбуджував до життя національну свідомість не тільки українців, але і народи інших національностей. Недаремно Іван Франко про “Кобзаря“ написав, “…що це маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову. Були се немов народні пісні…“. Для українського народу, насправді, поет став місіонером вже від появи своїх перших поетичних творів. Ними він спрямував свій народ та інші поневолені народи до боротьби за привернення віри в її перемогу. Йому, й зокрема кавказькому, подав вказівки, констатуючи “Борітеся, поборете, Вам Бог помагає!…“. До цих вказівок Шевченко сам прийшов на підставі спостережень тогочасного його життя. Сприяли йому в цьому власні аналізи історичних подій, засудивши Переяславські угоди між Україною і Московією 1654 року. Шевченко став сильною індивідуальністю, непохитною, не піддатливою, й то чому, своїми добрими вчинками, передусім своїми словами, імпонував своєму народові. Його постать визнав за свойого національного проповідника увесь свідомий український народ, який вибрав собі шлях відновлення своєї держави, бо, як писав: “В своїй хаті, своя правда, І сила, І воля!…“. Писав він дорікаючи Богданові : “…Ой, Богдане, Богданочку! Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала!…“ (“Розрита могила“). І недаремно Шевченко назвав Хмельницького “нерозумним сином“, а то й “п’яним“, бо присягав на вірність російському цареві Олексію Михайловичу (1629-1676) – батькові Петру Першому.
Шевченко подорожував по містах і селах і по поміщицьких маєтках України влітку 1859 року і бачив на власні очі гноблення українського народу царським урядом, який ліквідував місцеве самоврядування, люто придушував національно-визвольний рух, перешкоджав у прагненні до створення української держави, проводив насильну політику русифікації й одночасно забороняв своїми багато численними указами розвиткові української мови і культури. Обіцянка Хмельницького “воліємо піддатися московському цареві православному“, широко відкрила двері для московського насильства, яке відбувалося дуже криваво за часів царя Петра Першого, а то й після нього аж до сьогоднішнього дня. Свідками теперішньої боротьби українського народу проти червоної Москви ми є кожного дня. Елементарні людські права топчуться на нашій землі. Так постійно проводилося і за життя нашого Кобзаря, який надіявся, що прийде час, коли “…На оновленій землі Врага не буде супостата, А буде син і буде мати І будуть люде на землі…“. Тарас Григорович Шевченко появився як національний пророк. У цьому нам не сумніватись і тільки вірити в те, що він був полкиканий Господом для спасіння роду українського, а також для сповнення великої місії, яка ще не завершена. Отож, відновімо свої молитви і спрямуймо їх до нашої України і молімо за неї Всевишнього так, як молився Тарас Шевченко: “…Тяжко жить в оковах! Встань же, Боже, поможи нам! Встань на ката знову!“.
Share on Social Media
