Українські мистці в Західній Европі після 1945 року (Частина 2)

Павло Лопата для “Нового Шляху-Українських Вістей“.

Із попереднього числа.

Михайло Мороз

У будинку таборового місцевого шпиталя, на його горищі, знаходилося приміщення гімназії. В ньому знаходили свій притулок мистці-малярі, які жили на оселі. Цей зал був обдекорований картинами Михайла Мороза, Михайла Бабія, Степана Луцика, Михайлини Ольшанської-Стефанович та Олекси Бистрякова, що мав вигляд картинної галерії. Тут вони влаштували і майстерню, в якій малювали моделі-живі постаті малих дітей, дівчат і жінок, одягнених в традиційні українські строї. Свідчать про це і кілька фотографій, збережених в архівах бувшої оселі в Реґензбурзі. У згаданому архіві знайшлися деякі афіші з програмами шкільних імпрез, котрі виконали Мирон Білинський та Едвард Козак. Останній зробив афішу з нагоди міжнародного “Джемборі 1947“. Кілька карикатур Романа Купчинського, Дмитра Донцова, Уласа Самчука, Антона Малюци, Богдана Кравціва, Євгена Маланюка, Віктора Петрова (Домонтовича), Ігоря Качуровського, Ігоря Костецького та інших відомих осіб в таборі виконали С. Борачок і С. Луцик і висіли на стінах у кімнатах Літературно-мистецького клюбу. В них відчитували свої реферати й доповіді на всякі ліературно-мистецькі теми й члени УСОМ, зокрема їх організатори – Антін Малюца та Едвард Козак. Кілька разів виступав своїми доповіддями і Яків Гніздовський, який в Реґенсбурзі виготовив обкладинку до збірки “Глосарій або тлумачний словник таємних, призабутих і не завжди зрозумілих слів. Зібрав у сонетах Богдан Кравців“. Вже тоді збірка була приготовлена до друку із віньєтою, заставками й кінцівками роботи того Гніздовського, але появилася через 25 років пізніше. В одній із друкарень у Реґенсбурзі, в жовтні

Михайло Бабій

1947 р., появилася добродійна серія десяти поштових марок за проєктами мистця Святослава Гординського з рисунками зразків української народної ноші з різних областей України. Ці зразки таборових марок випередили інші поштові марки для внутрішнього і зовнішнього вжитку, надруковані в червні місяці. Проєкти до перших п’яти, менших розмірів, виконав Антін Малюца, а до трьох більших марок, зробив Мирон Білинський. На цих останніх, зображено портрети Тараса Шевченка і Митрополита Андрея Шептицького та український тризуб, вартості 3 німецьких марок. Своїми різноманітними творами, українські мистці в різних таборах цих двох держав, причинилися до великого поширення доброї слави українського народу перед чужинцями. Іван Кейван відзначив, саме про це, такими словами: “Здобутки українського мистецтва на скитальщині, в Німеччині та в Австрії, дуже поважні – як з уваги на кількість творів, так і на їхню мистецьку вартість, багатство тематики, стилів і техніки виконання. Вони виразно позначені українською духовістю, хоч тематика їх у багатьох випадках не українська. Українські мистці тієї доби, повні наснаги і самопосвяти, творили в умовах, у яких ніколи протягом історії не доводилось працювати мистцям цивілізованого світу. Разом з Українською Спілкою Образотворчих Мистців (УСОМ) вони спромоглися на справжній мистецький подвиг, залишивши помітний слід не тільки в українському, але й у европейському мистецтві взагалі“.

Степан Луцик

Однак, цей український Парнас розлетівся, бо мистці виїхали до інших, мабуть сприятливіших для своєї праці й вияву своїх талантів осередків української еміграції. Перші повоєнні роки проминули досить скоро і до 1950-го року майже всі художники покинули таборове життя. Конкретно можна сказати про тих мистців, які залишилися на постійне проживання в Західній Европі, де впродовж довгих років могли творчо працювати, що вони привикли до цих країн і їхнього середовища, наладнали зв’язки з місцевими мистецькими колами, влаштовували персональні виставки та брали участь у великих щорічних виставках у різних Сальонах. Одиницями лишилися у Західній Німеччині, Франції, Швайцарії, Люксембурзі та Англії. Отож, в Мюнхені залишилися Северин Борачок і Григорій Крук, в Берліні Василь Масютин та в Оберстдорфі скульпторка Єлисавета Скоропадська. Всім чотирьом вище згаданим мистцям я присвятив окремі статті, раніше опубліковані: “Северинові Борачкові у століття з дня народження“ (Газета “Гомін України“, ч. 6, 8 лютого 1999), “Замість гончара, столяра та кравця, став скульптором. До 100-річчя віддня народження Григорія Крука“ (Газета “Міст“, ч. 43, 27 жовтня-2 листопада, 2011), “Пам’яті визначного графіка і ґравера. До 125-річчя з дня народження Василя Масютина“ (Газета “Свобода“, 30 січня 2009), “Єлисавета Скоропадська – скульптор. До 100-ліття з дня народження“ (Газета “Гомін України“, ч. 6, 14 лютого, 2000 р. та журнал “Образотворче мистецтво“, Київ, ч. 1-2, 2000).

Юрій Кульчицький

У Франції, з 1948 року, продовжував творчо працювати відомий маляр, графік і кераміст Юрій Кульчицький (1912-1993), абсольвент Краківської академії мистецтв, котрому я присвятив також окрему статтю до сторіччя від дня його народження (Газета “Міст“, ч. 49, 6-12 грудня 2012). Та варто додати про його намагання об’єднати в одну організацію всіх українських мистців Парижа і створити під патронатом НТШ українську галерію в Сарселі. Спроба це зробити, на жаль, йому не вдалася. Крім нього, Іванна Нижник-Винників (1912-1993) – студентка мистецької школи Олекси Новаківського у Львові, що 1946 року переселилася з Німеччини до Франції, не переставала займатися технікою кераміки й емалі, й успішно продукувала різні, навіть досить дорогоцінні, керамічні витвори та декоративні килими. До століття від дня її народження появився мій матеріял, поміщений у 38-му номері газети “Міст“ з датою 20-26 вересня 2012 року.

Євсевій Ліпецький

Про художника Євсевія Ліпецького, який працював мистцем у Німеччині, також я написав окрему згадку опубліковану на 21-ій сторінці газети “Міст“, ч. 23, 2014 року. Зате важливо про його життя згадати від того моменту, коли через недовіру до радянської комуністичної влади в Україні, 1940-го року художник вирішив покинути свій буковинський край, де народився 5 червня 1889 р., і в якому, отримавши мистецьку освіту, став відомим педагогом і художником. З сім’єю перебрався до Ґрацу, а згодом переїхав до Байройта, де осівся на постійно. Пережив у ньому таборовий Ді Пі побут для втікачів, в котрому віддався служінню українській справі. Маляр-мистець Євсевій Ліпецький, виявився автором реалістичних портретів та ідеалізованих українських краєвидів, намальованих з пам’яті. На 82-му році життя перестало битись серце в грудях мистця, 17 червня 1970 року.

У 1946-му році, з Праги до Німеччини, переїхав мистець Василь Петрук, народжений 21 листопада 1886 року на Івано-Франківщині. Молодим захопився різьбою, тож почав навчатися в різьбярській школі в Коломиї, опісля у Художньо-промисловій школі у Львові, а потім і в Чернівцях, де вивчав техніку малярства. У часи війни потрапив до Відня, в якому працював у майстерні художника Миколи Івасюка. Раненим старшиною у рядах УГА 1920-го року дістався до Чехословаччини, де, крім педагогічної праці, майже постійно малював. Через неповний рік намалював портрети генералів УГА Антіна Кравса й Олександра Грекова, полковників Гната Стефаніва і Дмитра Вітовського, генерального четаря Віктора Курмановича при праці та таких військовиків: Осипа Микити, Мирона Тарнавського, Гриця Коссака та других. Створюючи ці картини та ілюстрації до поем і повістей українських поетів і письменників, послуговувася виключно акварельними фарбами, які було виявлено у фондосховищах Празької бібліотеки. Василь Петрук помер 23 вересня 1968 року в німецькому Гірценгаймі. Навести більше відомостей із його життя понад 20 років у Німеччині мені особисто не вдалося. Написати дещо більше про нашого мистця В. Петрука пощастило мистецтвознавцю Роману Яціву, надрукувавши свою розвідку під наголовком “Василь Петрук. Висоти емоцій“ (“Воля і Батьківщина“, Львів, 1998, ч. 3, стор. 118-123).

У Німеччині опинилися два українські художники: Володимир Стрельніков і Віталій Сазанов, перший-1979-го року а другий-1980-го. Перед тим, обидва жили і займалися мистецтвом в Одесі, але не погоджувалися малювати картини до вподоби совєтській владі. Тому виїхали на Захід. Володимир Стрельников народився 1939 р. в Одесі, де навчався в Одеському художньому училищі імені М. Б. Грекова. Вільно жити і вільно творити в Україні тоді не було легко. Тож мистець мріяв побачити не так сибірьскі лагери, як Европу, вільну і свобідну, позбавлену “наказів згори в імперії зла“. Сформованим художником покинув Україну, і через Австрію, подався до Мюнхену, де замешкав на постійно, і де знайшов підтримку української еміґрації та німецьких прихильників мистецтва, зокрема його малярства і його картин. Своїм творам, світлої гами, спокійних і теплих кольорів, дуже часто надавав “Без назви“, котрі виставляв у багатьох галеріях Німеччини, а з 1995 року в галеріях України. У п’ятницю, 9 лютого 1979 р., відбулося в Українському Вільному Університеті (УВУ) відкриття його виставки 25 картин та 45 графічних, акварельних робіт і рисунків. До каталогу виставкимистця В. Стрельникова свій есей обширного змісту написав проф. Володимир Янів. На сторінках журналів “Образотворче мистецтво“ поміщено окремі матеріяли про цього художника. (Дивись ч. 4, 1992 та ч. 3-4, 1999).

Віталій Сазонов

Неабиякі труднощі виставляти свої твори в Радянській Україні мав і Віталій Сазонов, народжений 4 квітня 1947 року в Сибірі. Переїхавши, спершу до Львова, потім до Одеси, навчався в Одеському університеті на філософсько-історичному факультеті, де захопився мистецтвом. Як мистець-неконформіст, одержав дозвіл виїхати до Ізраїлю, але по дорозі туди, потрапив до Мюнхену. Пристосувавшись до життя та умов праці в Німеччині, послідовно збагачував число своїх картин, котрими представив себе на першій своїй виставці у Мюнхені, відкриття якої здійснилося 5 червня 1982 року в приміщенні Українського Вільного Університету (УВУ). З нагоди її відкриття видано каталог з 18-ма кольоровими репродукціями з творів мистця і вступним словом проф. Володимира Яніва. Мало котрим своїм творам давав назви художник, але ними захоплювалися глядачі на його виставках в Америці (Чікаґо, Детройт, Нью-Йорк) та в таких містах Канади, як Вінніпег і Торонто. Українська громада Торонто вітала Віталія Сазонова двічі під час його персональних виставок в галерії КУМФ – у 1985 і 1986 роках. Того ж останнього року 6 вересня його не стало серед живих. Упокоївся у своїй майстерні. Тіло покійного було спалено й останки художника переслали до Одеси на руки його матері. (Дивись статтю Дарії Даревич “Картини Віталія Сазонова:абстрактні ікони сучасности“, ж. “Сучасність“, ч. 6, 1987).

Не буде зайво дещо більше навести про маляра, графіка і скульптора Андрія Сологуба, народженого 8 грудня 1922 року в Конотопі. У воєнні роки, його, якраз двадцятирічного, німецькі війська вивезли на примусові роботи до Австрії. Із вересня 1945 р., перебував у таборі Ді Пі в австрійському місті Зальцбурґ, де в школі Федора Ємця, вивчав скульптуру, а згодом навчався в місцевій Мистецько-промисловій школі. Після ліквідації табору, 1950 року Сологуб зупинився у Парижі, в котрому став студентом Академії мистецтв, яку в дуже важких життєвих умовах таки закінчив через п’ять років. Почав займатися малярством та графічним мистецтвом, створивши такі твори: “Норвезький пейзаж“ (суха голка, 1962), “Натюрморт“, “Молоді бандуристки“, “Графік у своїй майстерні“, “Натюрморт з грушами“ та багато інших, виконані різними граверськими техніками. У декотрих мистецьких школах Парижа був учителем, потім професором, тож під час літніх вакацій, подорожував країнами Південної Европи, а також Африки, Азії та Америки. Його кількість картин зростала, виконуючи їх аквареллю.

Продовження у наступному числі

SHARE