Павло Лопата для “Нового Шляху-Українських Вістей“.
Об’ємна 408 сторінкова книжка Віти Сусак “Українські мистці Парижа. 1900-1939), що появилася у Родовід видавництві 2010 року в Києві, мене спонукала написати про українських мистців, які після неспокійних часів другої світової війни були змушені виїхати з рідної України на Захід через Чехословаччину до Австрії, Німеччини, Франції, Англії, Італії, а потім до Аргентини, США, Канади, Австралії та деінде. Своєю змушеною втечею перед московсько-більшовицькою владною диктатурою велике число з них засвідчили про те, що підкоритися так званому “соціалістичному реалізмові“ в мистецтві їм не знадобилося. А він як мистецький напрям, подиктований червоною Москвою під знаком серпа і молота, насильно і примусово запроваджуваний в атмосферу суспільства, аж ніяк не відповідав багатьом свідомим українським художникам для свобідної та вільної творчості. Як, наприклад, пропагували совєтський, а також радянський уряди “соцреалізм“ ідеологічно і практично, рекомендую прочитати шановний читачу статтю художника Михайла Дмитренка “За ширмою соцреалізму совєтські будні“ (“Альманах-Календар Гомону України на 1957 рік“). Після капітуляції воюючої Німеччини у травні 1945 р. наші мистці опинилися скитальцями у таборах Ді-Пі (від англійського DP-Displaced Persons, переміщені особи), тобто біженцями у Західній Европі. У близько 80 таборах було поселено переважно українцями, серед яких находилися мистецькі сили, а саме, мистці різного калібру. Вони як воєнні втікачі походили з усіх земель Радянської України, Галичини, Буковини та Закарпаття. Було це покоління переважно середнього віку, яке здобуло освіту в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Кракові, Варшаві, Відні, Празі, Мюнхені, Парижі та в інших містах Західної Европи, де знаходилися мистецькі школи та Академії мистецтва. Цілком природно, що із своєю освітою, вони винесли із шкіл тогочасні “ізми“. Під стилістичним оглядом їх творчість була дуже різноманітною – реалістичною, пост-імпресіоністичною, декоративно-стилізованою, натомість з малими новими творчими пошуками. Чужина стала чужиною, де не було в кого чогось нового навчитися, бо як в Австрії, так і в Німеччині, мистецтво доходило тоді до стагнації, спричиненої ідеологічною контролею націонал-соціалістичним режимом.
Період 1945-1950-их років у житті наших мистців у Західній Німеччині й Австрії, можна назвати “таборовим періодом зі збірними виставками“. Переважна більшість виставок організувались у цих же таборових приміщеннях і для обмеженої кількості співмешканців. Таборовий період мав свої позитивні і негативні наслідки. До позитивних слід згадати про запал до праці мистців з бажанням “показатися перед Европою“, хоч чужинці цікавилися мистецтвом еміґрації тоді дуже мало, або й взагалі не цікавилися ним, зокрема художниками із Східної Европи. Мистці знаходили між собою спільну мову, спільні прагнення, між якими велися дискусії, говорилося про пляни їхньої діяльності та про потреби відновлення Спілки Українських Образотворчих Мистців (УСОМ), діючої у Львові від 1941-го року, а також про можливості створення українського мистецького стилю. Відчувалася постійна активність для влаштовування групових виставок. 28-29 січня 1947 р. у Мюнхені відбувся Перший З’їзд українських мистців, у нарадах якого взяло участь 50 мистців, які дали згоду для заснування (відновлення) УСОМ. На завершення дискусійних питань члени З’їзду обрали Управу УСОМ. Її головою обрано маляра та відомого карикатуриста Едварда Козака, його заступником – Северина Борачка, Михайла Дмитренка – секретарем, а Яківа Гніздовського та Степана Луцика – вільними членами Управи. З’їзд УСОМ прийняв та ухвалив десять пунктів Резолюцій, що повністю були поміщені на 38-ій сторінці першого із двох чисел альманаху “Українське мистецтво“ – органу Спілки (Мюнхен, 1947 р.). На останку поданих Резолюцій наведено: У всіх справах мистецької організації слід звертатися до заступника голови УСОМ – мистця Северина Борачка (Мюнхен-Рамерсдорф, Вестергаммерштр. ч. 26). Рецензію на появу цих зошитів написав Євген Блакитний під наголовком “Шляхи і манівці українського образотворчого мистецтва“ (Думки з приводу двох альманахів), надруковану у виданні “Сучасник“ ч. 1, 1948 рік. Про ці видання згадав і Павло Лопата у свойому матеріялі “Альманахи 70-річної давності“, надрукованому в газеті “Міст“ (8-14 лютого 2018 р.). На сторінках першого номеру журналу “Українське мистецтво“, зредагованого членами Ініціятивної Групи УСОМ С. Гординським, М. Дмитренком, Е. Козаком та С. Луциком, крім чотирьох поміщених на його сторінках головних статтей Олекси Повстенка “Фрески і мозаїки Св. Софії в Києві“, С. Коломийця “Українська різьба сьогодні“, Святослава Гординського “На великих шляхах. До проблеми сьогочасного українського образотворчого мистецтва“, Антона Малюци “Народне мистецтво чи мистецький промисел?“ та дещо іншого, надруковано огляд виставок, які здійснилися в різних часах 1945-1947 років і в різних містах Німеччини й Австрії: Карльсфельд (січень-лютий, 1946), Бреґенц (березень, 1946),Баден-Баден (червень, 1946), Зальцбурґ (вересень, 1946), Берхтесґаден (вересень, 1946), Лянґенарґен (вересень, 1946), Ротенбурґ (жовтень, 1946), Мюнхен (січень, 1947). Про наступних п’ять виставок, що відбулися протягом 1947-го року в таких містах: Ансбах (початок лютого), Ашаффенбурґ (половина березня), Ґетінґен (під кінець березня), Нюренберґ (в половині квітня) та Берхтесґаден (від 8 до 22 червня), наведено на сторінках другого номера альманаху.
У досить важких умовах творчості біля ста мистців-таборовиків показали свої різноманітні твори. Серед них були аматорські праці, що негативно вплинули на рівень виставок, передусім, влаштованих разом з мистцями інших національностей – литовців, латишів, естонців та поляків. До негативів треба зарахувати тематичне обмеження праць на виставках. Переважна більшість картин з краєвидами, етюдами з природи, квітами, натюрмортами обнижували естетичний рівень експозицій. Більшість з них організовано без належної селекції, мабуть з думкою: “чим більше, тим краще“. Тому приймались праці самоуків, що стали “гріхом“ й у прийдешніх роках, навіть за океаном. Не дивно, що через легковажний підхід до наших виставок не привертали уваги чужі критики, щоб “не дай Боже“, котрий з них сказав про “український примітивізм“. Над цими проблематичними питаннями йшла дискусія поміж такими членами Управи Спілки, які були присутніми на перших зборах, що здійснилися 16-17 вересня 1947 року в Берхтесґаден: Едвард Козак, Северин Борачок, Михайло Дмитренко, Яків Гніздовський, Степан Луцик, Василь Кричевський, Михайло Мороз, Антон Малюца, Антон Павлось, Григорій Крук та Олекса Булавицький. Копію Протоколу, що зберігається в мойому архіві, мені передав ще за свого життя св. п. М. Дмитренко. До речі, цей Протокол, написаний самим М. Дмитренком, з Німеччини до американського міста Елізабет, Н. Дж., перевіз Ярослав Заремба, якого його знайомі Едвард Козак і Олекса Булавицький, під кінець літа 1947 р., в таборі “Орлик“ у Берхтесґаден попросили бути допоміжним для оформлення списку членів УСОМ, підготовлення відповідного запитника до них і бути з ними у зв’язку. Не маляр, не різьбяр, Я. Заремба погодився бути допоміжним, але й скоро відмовився, бо його імені й прізвища, а також у його “заанґажуванні“, не згадувалося у вересневому Протоколі ширших зборів Управи УСОМ, який передали йому. Він залишився поза діяльністю мистецької Спілки. Приявні цих зборів постановили “більш суворий відбір у прийняття в членство Спілки мистців високої кваліфікації“. Треба признати, що поміж згаданими виставками, завершилися і кращі поза “таборовими“. Найбільш репрезентативною з них відкрилася у Німецькому Національному музеї в Мюнхені, в якій українці становили більшу половину учасників, презентуючи 290 творів малярства, графіки і різьби вибраних жюрі із 600 надісланих. Загальна кількість мистців була 71, з того 48 українських. Свої твори тоді виставили такі за позаазбучним списком: Микола Анастазієвський (1891-1974), Микола Азовський (1903-1947), Сергій Бабуль, А. С. Байрашний, Володимир Баляс (1906-1980), Наталія Білецька (1898-1963), Северин Борачок (1898-1975), Олекса Булавицький (1916-2001), Микола Бутович (1896-1961), Іванна Нижник-Винників (1912-1993), Юліян Волянюк (1912-1975), Яків Гніздовський (1915-1985), Святослав Гординський (1906-1993), Михайло Гоцій (1902-1981), Михайло Дмитренко (1908-1997), Богдан (замість О.) Доманик (1912-1986), Василь Дядинюк (1900-1944, з посм. спадщини), Іван Кейван (1909-1992, Володимир Кивелюк (1898-1976), Михайло Кміт (1910-1981), Павло Ковжун (1896-1939, з посм. спадщини), Едвард Козак (1902-1992), Ольга Дядинюк-Козакевич (1903-2004), Рената Крамер, Григорій Крук (1911-1988), Володимир Ласовський (1907-1975), Сергій Литвиненко (1898-1964), Степан Луцик (1906-1963), Галина Мазепа (1910-1995), Антін Малюца (1908-1970), Петро Мегик (1899-1992), Михайло Михалевич (1906-1984), Михайло Мороз (1904-1992), Григорій Пазюк, Леонід Папара (1906-1984), Антін Павлось (1905-1954), Олекса Повстенко (1902-1973), Дмитро Поторока (1897-1962), Мирослав Радиш (1910-1956), Юрій Соловій (1921-2007), Богдан Стебельський (1911-1994), Осип Танасевич (1914-1993), Микола Шрамченко (1910-1968) та Ірина Шухевич (1885-1979). Перелічивши всі імена і прізвища вище поданих мистців, їх сума становить 44 із 48 наведених у списку першого номера альманаху “Українське мистецтво“ (стор. 37). Хто були ці інші чотири, їх встановити мені точно не вдалось. Але до цієї “четвірки“ можна впевнено додати ім’я і прізвище іконописця Михайла Осінчука, якого ікону “Святий Миколай“ було залучено до виставки в Мюнхені. Припустімо, що і маляр Іван Кубарський міг належати, який у своїй коротенькій біографії, поміщеній на 137-ій сторінці “Книги мистців“ (Торонто, 1954) згадав: “…Приїхавши до Німеччини брав участь у виставках УСОМ…“. Ім’я Мирона Левицького (1913-1993)-знаменитого маляра та чудового графіка, який жив і малював у австрійському місті Інсбрук, мені припало на думку додати туди. За словами мистецтвознавця Івана Кейвна “Мирон Левицький не брав участи в жодних виставках на скитальщині“. Згадки про Миколу Мухина (на еміґрації під ім’ям Богдан, 1910-1962)-дуже відомого тоді реаліста у скульптурі в Німеччині, також нема. А він міг виставляти свої твори в Мюнхені, або і Михайло Черешньовський (1913-1994). Можливо, що й Анатоль Яблонський (1912-1954) є тим худжником, постать якого, члени Ініціятивної групи УСОМ могли не подати у перелік мистців великої виставки, здійсненої у Мюнхені. Він же ж жив тоді в Ганновері разом із матір’ю і братом Ярославом, які опікувалися ним і створювали для нього найбільш сприятливі умови, лиш аби Анатоль постійно займався тільки мистецькою творчістю. Тож виготовляв графічні праці, пропагандивні плякати, декорації для театральних вистав, малював портрети і ліпив погруддя Т. Шевченка, І. Франка, Б. Хмельницького та І. Мазепи. Був керівником мистецької майстерні у ганноверському таборі ім. М. Лисенка та помічником декоратора в німецькому театрі Віллі Фріча.
Другу, і чи не останню “Виставку екзильних мистців“ організувало І. Р. О. ( І. R. O. The International Refugge Organization, Міжнародна організація для справ утікачів) у Парижі 1949 р. під патронатом французького Міністерства закордонних справ і Міністерства освіти. В ній взяло участь 77 художників, у тому числі 10 українців з 25 творами.
Скульптор Богдан Мухин
Під час таборування українських мистців у згаданих державах, жоден з них не спромігся влаштувати індивідуальну виставку, крім скульптора Богдана Мухина (Ґетінґен, кінець березня 1947). Треба додати, що кілька мистців з педагогчними знаннями відкрили свої школи. Студію скульптури з 12 студентами у Зальцбурґ мав Федір Ємець, що тривала три роки (1947-1949). На цьому місці доцільно навести дещо більше про нього – автора монументальних скульптурних творів, відлитих у бронзі. Народився Федір Костьович 1894 р. в селі Жаборівці, тепер Харківської області. Хоч виїхав з України під час першої світової війни, опинився в Берліні, де 1929 року закінчив студії в Академії Мистецтв на скульптурному відділі у майстерні відомого професора Гюґо Ледерера. Незабаром, у цій Академії був асистентом, потім професором майже до кінця війни. Слідуючі два роки, жив і працював в Австрії. 1947 року поселився в Зальцбурґу, де, як було наведено, талановитий скульптор-портретист, вдалий педагог, раптово оформив школу пластичного мистецтва. На початку 1950 року, Федір Ємець виїхав до венесуельского міста Каракас, де й помер не пізніше 1977 року. (Більше про нього слід довідатися із таких джерельних матеріялів: “Український вісник“, Берлін, 14. 10. 1944 р.; журнал “Хорс І“, Реґенсбурґ, жовтень 1946 р.; “Енциклопедія Українознавства“, том 2,Париж-Нью-Йорк, 1955-1957 рр.; Андрій Сологуб “Забутий майстер“, журнал “Сучасність“, ч 7-8, 1976 р.; Дмитро Антонович “Українська скульптура“, Мюнхен, 1988 р, стор. 324;“Українці в Берліні“, пропам’ятний збірник берлінців, Торонто, 1996 р. стор. 128-129, 241).
Приватною студією керував Е. Козак у Карльсфельд, якому допомагав Сергій Литвиненко в різьбярській робітні. Про одного із своїх студентів-Любослава Гуцалюка, Е. Козак написав спомин, що почався від авантури, і від нього настали гарячі дискусії між ними та іншими студентами на теми графіки та важливість в ній. “Взагалі, Гуцалюк – неперевершений майстер лінії. Він не малює, а рисує пензлем, чи радше шпахтелею. В графіці він малює пером, шукає виразу і м’якості лінії і доводить цю лінію до звуку чи то до барви“-констатував Козак. А закінчив свій спомин словами: “В графіці, як і в малярстві, Гуцалюк завжди непосидющий, нервовий, завжди невдоволений, завжди у пошуках за чимось новим. Про Гуцалюка можна б ще сказати: Коли інші малярі малюють, то Гуцалюк не малює, він горить…“. Ставши зрілим художником, з великою пошаною він згадував свого вчителя.
Для історичного факту подаю приблизне число мистців, які у 1945-1950-их роках перебували в таборах Західної Німеччини та Австрії. Воно сягає біля 80-ти, з якого для багатьох виїзд з Европи став життєвою трагедією, бо за вільне і свобідне життя й за щоденний хліб насущний, прийшлось їм заплатити найвищою ціною – зречення від особистої мистецької творчості.
На цьому місці напрошується потреба нагадати про групу тих мистців, котрі поселилися в таборі міста Реґенсбурґ, і в ньому виявилися дуже активними у своїй Спілці. Влаштовували свої виставки, служили фаховими порадами для інших організаційних груп, співали в хорах табору, а інколи, виготовляли афіші для таких організацій: Драмгуртка при Управі оселі, який ставив оперету на 3 дії Івана Котляревського “Наталка Полтавка“ (27 червня 1946 р.), Святкової Академії Управи Ліґи Українських політв’язнів, призначеної Тарасу Шевченкові (15. 3. 1947 р.), Союзу Українських Січових Стрільців, який підготовив Вечір стрілецької пісні в залі місцевого театру (21 червня 1948 р.) та інших святочних академій для відзначееня Державницько-соборних днів 22 січня 1918-1919 рр., Карпатської України, пам’яті головного отамана Симона Петлюри та полк. Евгена Коновальця, вшанування 20-ої річниці пам’яті Героїв з-під Крут та іншого роду концертів з різноманітною на них мистецькою програмою. Група членів УСОМ тоді нараховувала біля 12 мистців, яку відвідували Леонід Папара і Яків Гніздовський, що жили в таборі поруч. До її складу входили мистці: Михайло Бабій, Олександер Бистряків, Мирон Білинський, Андрій Добрянський, Андрій Кучер, Степан Луцик, Антін Малюца, Михайло Мороз, Михайлина Ольшанська-Стефанович, Леонтій Тимошенко, від 1948 р. Северин Борачок та два молоді скульптори-Петро Капшученко і Михайло Дзиндра. Секцію УСОМ в таборі очолював тоді Михайло Бабій. У грудні місяці 1947 року вони підготували мистецьку виставку, яка складалася із двісті експонатів. Після закінчення виставки, у пластовому журналі “На Сліді“ (ч. 2, 1948), появилася прихильна рецензія, згодом опублікована в збірнику матеріялів під назвою “Реґенсбурґ“ (Нью-Йорк, Париж, Сидней, Торонто, 1985). У той сам час, коли в березні місяці 1948 року тривав “Тиждень української культури“, його започатковано виставкою мистців у мистецькому павільйоні в залі місцевого парку. У виставці взяли участь 34 мистців, яких репрезентувало 132 мистецьких творів.До цього числа мистців належали такі: М. Анастазієвський, С. Бабул, М. Білинський, С. Борачок, О. Булавицький, М. Бутович, Я. Гніздовський, Р. Вацик, М. Гоцій, М. Дмитренко, М. Дзиндра, П. Капшученко, І. Кейван, Е. Козак, Р. Крамар, В. Кричевський, Г. Крук, С. Литвиненко, С. Луцик, А. Малюца, П. Мегик, М. Мороз, Л. Морозова, М. Неділко, І. Нижник-Винників, А. Павлось, Л. Папара, М. Радиш, Б. Стебельський, М. Стефанишин, Л. Тимошенко, М. Шрамченко, І. Шухевич і Т. Юськів. Виставку відвідало біля 3500 осіб, переважно німецьких громадян.
Продовження у наступному числі
Share on Social Media
