Бл. п. Дмитро Петрів народився 28 серпня 1922 року в мальовничому селі Коропець в Тернопільській областi, коло ріки Дністер, в західній Україні.
Батьки – Анастасія і Петро, були скромними, роботящими українськими селянами. В батьків народилися три сини: найстарший – Дмитро, брат середній, який, на жаль, помер в ранньому дитинстві, і наймолодший, Ярослав, який ще живе в батьківській хаті в Коропці.
Батько, Петро, щоб забезпечити і втримати родину, працював як фурман на хмілярні у польського ґрафа, а мати, Анастасія, займалася домашньою господаркою, так як всі жінки в селі.
Початкову освіту – польську шестикласну школу – Дмитро закінчив у ріднім селі. Середню школу почав у Тлумачі, а далі вчився в Станіславoві, що сьогодні називається Івано-Франківськ. В молодих студентських роках Дмитро дуже любив займатися спортом і належав до ґімнастично-спортивного товариства ‘Соколи’ в Станіславові. В 1939-му році друга світова війна почалася й шкільне навчання припинилося.
Підчас війни часто бували моменти, коли Дмитро ризикував своїм життям, щоб врятувати життя других. Перший раз це трапилося, коли німецькі завойовники вишукували і знищували євреїв в околиці Львова. Дмитро якраз у той час працював поблизу в лісовому заповіднику, і як узнав, що німці виробляють, дав притулок і своє ліжко місцевому єврейському лікареві, на прізвище Ензер, та його дружині. Якби узнали про це німці, то закінчилося було б розстрілом всіх мешканців будинку. Аж після війни Дмитра розвеселило узнати, що др. Ензер з дружиною осталися живими.
Від 1943-го до 1944-го року, закінчивши старшинську школу ‘Дружинники‘ на Волині, 21-річний Дмитро брав активну участь в рядах Української Повстанської Армії – УПА – і боронив Україну від ворогів, які нищили українців і все українське. Одного разу його сотня підмінувала залізницю й ‘пустила поїзд під укіс’. А це був військовий німецький поїзд, який перевозив українських воєнних полонених до німецького концтабору. Врятувалися вояки зі східньої України, які служили в радянській армії. Дмитро завоював їх повагу й довір’я своїм гуманітарним і дипломатичним підходом, і вони вступили в ряди УПА, і разом успішно воювали проти німців і російських партизанів.
Під час одної зими сотня Дмитра оточила й роззброїла, без стрілу й без кровопролиття, взвод/чоту червоноармійських борців, які збилися з курсу й заблудилися в лісі. Проти наказів верхівки УПА Дмитро запросив до бесіди їх комадирів, і запропонував їм гуманітарний вихід з положення. Всю свою зброю вони здали, і, в заміну, їх нагодували, відвошивили, і по три-чотири їх вивели з лісу. Коли мирно відпускали, показали їм напрямок до німецького фронту і напрямок до ‘червоних’, і попередили, щоб пішли в мир і не верталися.
Дмитро пережив безліч моментів, коли ‘смерть заглядала йому в очі’, коли його ‘життя висіло на волосочку’. Багато його побратимів і близьких однокласників трагічно й героїчно загинули перед його очима від ворожої кулі, і на українському полі бою, за волю України, і тільки за те, що вони говорили українською мовою. І тому українська мова для нього завжди була Святою.
Аж після війни, 1946-го року, Дмитро опинився в Авґзбурзі, в Німеччині, де нарешті зміг закінчити середню школу і продовжити активну участь у Пласті та культурних зайняттях. Два роки в Німеччині ще вчився на аґрарно-лісничому політехнікумі в Реґенсбурзі. А 1949-го року доля закинула Дмитра далеко через океан до Канади. Від Німеччини переплив до східного берега Канади, до міста Галіфаксу, на американському бойовому кораблі ‘General Omar Bundy’, а звідти помаленько доїхав до Едмонтону. Дмитро знав шість мов (українську, російську, польську, німецьку, словацьку і латину) ще перед тим, як почав вивчати англійську.
В Канаді Дмитро в ранніх роках працював на фізичних роботах. Працював спочатку на фермі родини Зайчуків, які Дмитра спонсорували до Канади. Потім, на помірах, у пана Еміля Лукомського, з родиною котрого разом пройшли війну.
Дуже любив таборувати й працювати на свіжому повітрі під відкритим небом. І так він краще пізнав Альберту. Природа була другий дім для Дмитра. Завзято також вивчав англійську мову. Його доброта, жартівливість, лагідність і чутливість до людей завжди хилили його до таких робіт, де можна було спілкуватися з людьми. Вивчивши трохи англійської мови, Дмитро короткий час займався продаванням хат, а після того, продаванням страхівок.
В молодості він постійно займався гімнастикою та спортом, а в Канаді мав нагоду брати курси бального танцю та вищі курси плавання. Іспити по плаванню Дмитро легко здавав рядом з учнями половину його віку. В своїх сорокових роках Дмитро був директором-вчителем фізкультури в Едмонтонській Школі Глухонімих, де мав нагоду вивчити і ще одну мову, якою розмовляється руками.
А від початку 70-их років Дмитро, з допомогою родини, займався десять років продаванням і художнім виробництвом пам’ятників з ґраніту й мармуру.
З віком, коли Дмитрові вже підкрадалася його ‘золота осінь’, він завідував будинком для людей похилого віку – сеньорським Домом ‘Дніпро’ (Dnipro Seniors Home), де працював і де з дружиною проживали майже десять років разом зі своїми песиками-‘амбасадорами’, які своїми поглядами й хвостиками вміли зачарувати й розвеселити кожного. Мешканці дому дуже любили й поважали Дмитра, бо він їх розумів, доглядяв і розважав жартами, й поетичними та музичними вечорами.
В роках війни Дмитро мріяв, коли ночами в лісах стояв озброєний на варті, що колись би оженився й побачив би дітей своїх. 1954-го року в Канаді ця мрія сповнилася, коли в церкві св. Івана Дмитрові впала в око й полонила його серце молоденька Леся Паранич – дочка канадських піонерів. Одружилися вони і в короткому часі родина почала поступово збільшуватися. Народилися сини Борис і Роман, a тоді дочка Мирося і син Нестор. Це був початок подружнього життя, яке тривало 57 років до часу, коли Мама відійшла у вічність 2011-го року.
Для Дмитра збереження української мови i свідомості та розвиток культури були основними. І цей дух він передав своїм дітям, як той ‘вічний вогонь’, який передається на Олімпіяді. Коли діти були ще маленькі, Дмитро нераз роз’їжджав по Альберті з роботою й ночував по готелях. Але, щоб діти щодня чули його голос, він читав цікаві оповідання, казочки, легенди та поеми, і записував свій голос на магнітофоні. А коли діти вже полягали спати, магнітофон включався, казочки грали, й голос Тата заколисував їх до сну. Кожного літа вся родина їхала в гори, де діти навчилися ловити рибу й любити та шанувати природу.
Слова Івана Франка Дмитро не раз згадував “Твоїм будущим душу я тривожу”, і тому в українській громаді він брав активну участь в різних організаціях і хорах. Багато років Дмитро присвячував свій час і свої скромні заробітки для Пласту, УНО (Українського Національного Об‘єднання), УСГ (Української Стрілецької Громади), громаді церкви Св. Івана в Едмонтоні, i Едмонтонському відділу КУК (Конґрес Українців Канади).
Ще в 50-х роках Дмитро почав співати в хорі ‘Дніпро’, в якому співав майже півстоліття. Також стільки років Дмитро співав у катедральному хорі при церкві Св. Iвана в Едмонтоні. Хори розвеселяли його душу і відкривали можливість трошки побачити і Канаду, і ширший світ. У 1979 році Дмитро, з цілою своєю родиною, полетіли на край світу, на Філіппіни, в Австралію, і Гавайські острови, де кругом виступали на концертах з хором ‘Дніпро’ і піднімали настрій місцевого народу українською піснею, музикою й танцями.
1995-го року Дмитрові сповнилася величезна мрія – щоб ще за своє життя побачити розвал ‘Союзу’ і щоб відвідати рідного брата, якого він півстоліття не бачив, і свою рідну хату у вільній Україні. Того року, разом із сином Романом, відвідали село Коропець і на порозі рідної хати зустрілися з рідним братом та всією родиною, яка з хлібом і сіллю пильно чекала.
Висловлюємо Дмитрові глибоку вдячність з глибини душі за його життєвий досвід, його гумор, добре діло, добре слово і безмежний час, що він ніколи не відмовляв жертвувати будь-кому в часі потреб – від маленьких до стареньких.
19-го лютого 2018-го року, у сні, Дмитро спокійно відійшов у вічність на лоно Авраама.
В скорботі залишилися діти – Борис, Роман, Мирося і Нестор, улюблені невістки – Ганя, Елла і Леся, та зять – Нестор Масло, талановиті онуки – Раїса, Адам і Максим (діти Бориса і Гані); Андрійко, Христина і Степан (діти Миросі і Нестора Масла); Захар, Лариса, Ліда і Олекса (діти Нестора і Елли); Славко і Ксеня (син і невістка Лесі – дружина Романа).
Молимо Всевишнього, щоб оселив душу покійного Дмитра в Своїй Небесній Оселі, а Пам’ять про нього хай вічною буде з нами.
Вічна йому пам’ять.
Share on Social Media
