Катерина Бандура, Новий Шлях – Українські Вісті.
За вимогою Європейського Союзу у 2015 році, Україна створила рамковий закон щодо зовнішньої трудової міграції. Цей закон широкими мазками регулює питання податків і соціального забезпечення трудових мігрантів України. Проте законодавче регулювання зовнішньої трудової міграції є дуже поверховим і декоративним, вважає Валерія Савчук, заступниця голови комітету з трудового права асоціації правників України та радниця адвокатського об’єднання юридичної фірми «Василь Кісіль і партнери». Савчук обговорила основні проблеми закону зовнішньої трудової міграції України під час вебінару «Яка міграційна політика потрібна українцям?», проведеного організацією «Україна-2050» 24 червня.
«Там є дуже багато програмних норм, які не несуть спеціального регулювання статусу зовнішніх трудових мігрантів в Україні», сказала Савчук. «В цей закон було внесено зміни лише один раз. Це означає, що закон не працює, і ніхто не перевіряє, як він регулює відносини трудових мігрантів в Україні».
Відповідей на конкретні питання немає, зокрема, як отримувати трудовими мігрантами пенсії в Україні, як трудовим мігрантам отримувати соціальну допомогу у випадку безробіття.
«В Україні немає нормального, адекватного, сучасного, робочого законодавства, яке би регулювало трудову міграцію», сказала Савчук. «Є прогалини в законодавстві, в плані регулювання, в питанні соціального забезпечення».
Ці питання мали би регулюватися міжнародними угодами між Україною та іншими державами. Угоди діляться на дві категорії: з територіальним принципом дії і з пропорційним принципом дії. З Польщею Україна має угоду із пропорційним принципом дії, де трудовий стаж в кожній країні зараховується. Таким чином вираховується право особи на отримання пенсії. Тобто, якщо особа працювала частину часу в Україні, а частину в Польщі, і повернулася до України, то її польський трудовий стаж буде додаватися до українського трудового стажу. В такому випадку, вона буде отримувати пенсію і в Україні, і в Польщі.
«Якщо в нас немає угоди із країною, в яку українець виїжджає працювати, в такому випадку мали діяти загальні універсальні правила», сказала Савчук. «Але у випадку відсутності регулювання ми маємо ситуацію, коли українці, які працювали за кордоном, не можуть зарахувати стаж для отримання пенсії в Україні».
Україна не дуже проснулася у тому, щоб укладати такі міжнародні угоди з іншими державами, вважає Савчук. Зараз в Україні є приблизно з десяток таких угод, вкладених ще у 90-х роках. Ці угоди складалися з країнами, куди українці в ті роки найбільше виїжджали на заробітки: Російська Федерація, Білорусь, Казахстан, тощо.
«Україна дуже довго веде процес переговорів з іншими державами щодо укладення угод», сказала Савчук. «Навіть є такі випадки, коли угода вже укладена, як з Німеччиною чи Ізраїлем, але вона не ратифікована на сьогоднішній день. А це є одним із обов’язкових етапів для того, щоб угода дійсно почала діяти».
Зараз основний фокус державних органів в Україні спрямований на те, щоб повертати трудових мігрантів назад в Україну.
«Ми маємо дуже величезний відсоток безробіття в Україні і вирішення цього питання держава бачить саме у тому, щоб повертати українців за кордоном», сказала Савчук.
Але закон про питання допомоги інтеграції – це виключно програмна декларативна норма, яку в Україні так і не було прийнято. Державні органи намагаються повернути назад трудових мігрантів в Україну, але допомоги по реінтеграції досі нема, і яким чином допомогу отримати – незрозуміло.
Українська держава, вважає Савчук, повинна включитися в інформування своїх громадян про їх права і обов’язки. Потрібно подумати про установи, які будуть дбати про інтереси українців, які їдуть за кордон. Потрібно посилити роботу над укладанням угод про соціальне забезпечення з іншими державами для того, щоб той робочий стаж, який українці напрацьовують за кордоном, не втрачався, і українці, які залишаються там або повертаються в Україну, не залишались без копійки на пенсії, сказала Савчук.
Громадська організація «Україна-2050» – неприбуткова організація. Вона була заснована в Україні у грудні 2019 року, щоб сприяти втіленню в життя за час одного покоління (до 2050 року) стратегії сталого розвитку України як повністю незалежної, територіально цілісної, демократичної, реформованої та економічно конкурентоспроможної європейської держави.
Share on Social Media