Ольга Погинайко Для Нового Шляху, Київ.
У середу, 1 лютого, у Будинку вчителя в Києві пройшов вечір пам’яті відомого українського дисидента Олекси Тихого. Співорганізаторами заходу виступили видавництво “Смолоскип”, Безкоштовні курси української мови та Інститут національної пам’яті. Участь у вечорі взяли син Олекси Тихого Володимир, народний депутат Олексій Рябчин, радник голови СБУ Ярослав Антоняк, дисидент Василь Овсієнко, правозахисниця Олена Саннікова з Москви, співробітниця Інституту національної пам’яті Ольга Михайлова, директор “Смолоскипа” та в.о. директора Інституту книги Ростислав Семків. Молоді поети Елла Євтушенко, Алла Миколаєнко і Дмитро Лазуткін читали поезії Василя Стуса, а також свої власні.
Вечір розпочався з короткої лекції історика Ольги Михайлової, яка нагадала присутнім основні моменти із життя дисидента та представила презентацію з рядом цікавих фотографій. Володимир Тихий розповів присутнім дещо про історію їхньої родини, про школу, в якій працював його батько, про перші роки його вчителювання. Він також розказав, як по смерті батька намагався перевезти його тіло в Україну з тих “гиблих місць”, проте отримав відмову й “дружню” кагебістську пораду зачекати. Нарешті пригадав свою участь у перепохованні Олекси Тихого, Василя Стуса та Юрія Литвина в Києві на Байковому кладовищі в 1989. Це важко собі навіть уявити, але Володимир та його старший брат Микола самі ексгумували батькову могилу: “Ми з братом розкопували могилу, перекладали прах”. І навіть тоді, незважаючи на всі листи і дозволи, вони до останнього моменту не знали, чи віддадуть їм батькові останки.
Народний депутат Олексій Рябчин розповів, що було зроблено у Верховній Раді, аби цьогорічний ювілей (90-ліття від народження) відзначався на державному рівні. Зокрема, він повідомив, на якому етапі нині створюється єдиний проспект Олекси Тихого, який має з’єднати чотири міста Донецької області – Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку й Костянтинівку, які знаходяться зовсім поруч, а також поділився планами про випуск у цьому році пам’ятної марки й монети.
Особливо щемкою видалася розповідь дисидента – Василя Овсієнка. Пан Василь був співкамерником Тихого в таборі в Кучино, на власні очі бачив страждання того від нестерпного болю в животі. Але попри це, його все одно виводили на роботу, а за невиконання норми – карали. Востаннє бачив Олексу 7 березня 1984 року, чітко запам’ятав собі цю дату. Коли ж у таборі дізналися про смерть Тихого, то 40 днів по ньому, за пропозицією Левка Лук’яненка, відзначили відмовою від їжі й мовчанням.
На вечір завітала також правозахисниця з Росії, співробітниця “Меморіалу” Олена Саннікова. Вона зауважила, що з усіх створених у СССР Гельсінських груп українській дісталося найбільше, а українцям було чи не найтяжче. Завершуючи свій короткий, але вкрай емоційний виступ, пані Олена зачитала кілька листів Олекси до дружини, опублікованих в одному із номерів самвидавного бюлетеня “Страничка узника”.
Саме завдяки таким людям як Тихий, Стус, Овсієнко, нині СБУ кардинально відрізняється від колишнього КДБ, наголосив радник голови СБУ Ярослав Антоняк і додав, що наше завдання є зробити все, щоб донецька земля, яка дала Україні таких патріотів, як Олекса Тихий, залишилася назавжди у складі України в жодному разі не шляхом тотального знищення, а шляхом смислового повернення до лона нашої держави.
Закрив вечір виступ директора “Смолоскипа” Ростислава Семківа. Він наголосив на двох речах, які, на його думку, заслуговують нині особливої уваги. Перша – це пам’ять про те, що важило таким людям як Олекса Тихий. І саме задля цього, власне, й працює видавництво “Смолоскип”. Друга річ – це віра, адже у 1976 р., пишучи “Мову-народ”, Тихий мав цю віру, мав упевненість, що рано чи пізно українська мова посяде гідне місце в Україні. Тож коли нам у якийсь момент цієї впевненості забракне, варто пригадати його та інших дисидентів, бо кожна невелика справа працює на те, що зміни таки відбудуться.
Share on Social Media
