Володимир Бандура для Нового Шляху, Львів.
Причина саме в цьому, а не тому, що одразу після Революції Гідності парламент в ім'я справедливості проголосував проти антиукраїнського, антидержавного ще й прийнятого з порушенням регламенту Закону про мови Ківалова-Колесніченка.
Питання мови давно перезріло
Під загрозою усунення від влади комуністична більшість парламенту колишньої УРСР восени 1989 року на вимогу національно-демократичних сил змушена була проголосувати за Закон про державність української мови. На той час це був документ, який давав підвалини для постановки питання про вихід республіки зі складу СРСР на основі права націй на самовизначення і створення власної національної держави. З огляду на пройдений період, той закон мав низку недоробок і був свого роду компромісом. Недоробкою було в першу чергу те, що він не встановлював відповідальності за невиконання. Очевидно, комуністи на чолі з Кравчуком і не намагалися його виконувати. Недоречністю є те, що в ст. 10 Конституції виділено з мов нацменшин окремо російську мову, без жодної аргументації, чому це зроблено. Звісно, це було продовженням колонізаторської політики вищості мови колишньої совітської метрополії над мовами республік. Пам'ятаємо, як вчителям рос. мови надавалась доплата за викладання російської.
Таке виділення дало в майбутньому шанс відвертим шовіністичним силам, що приходили до влади в Україні в 1994 та 2010 році ставити питання про державність російської мови. А це в свою чергу давало російсько-імперським силам обґрунтовувати т. зв. закони про захист російськомовного населення поза межами імперії з допомогою зброї. Отже, колишні та нинішні прихильники надання російській мові особливого, державного або офіційного статусу, які були і є представлені в нашому парламенті, мають нести безпосередню відповідальність за накликання та розв'язання Росією війни проти України (яку нинішня влада називає АТО), оскільки агресор заявляє, що прийшов захищати “рускоязичноє насєлєніє”.
Чи дійсно питання мови неважливе? Чи економічний розвиток та подолання корупції вирішать мовну проблему?
Колишній прем'єр Яценюк постійно стверджував, що питання мови – у другій десятці проблем. Натомість досвід абсолютної більшості національних держав Європи, та й зрештою самої російської імперії, говорить, що це не так. Мало того, наприклад Канцлер Німеччини Ангела Меркель заявляє, що той, хто не знає німецької мови, не є бажаним в цій країні. Достатньо також почитати російський Закон про державну мову РФ для підтвердження думки, що це питання є на перших місцях. Там, де населення сконсолідоване навколо однієї державної мови, полегшується питання економічного поступу, боротьби з корупцією, там цим питанням не спекулює антидержавна п'ята колона. І тільки члени нашого парламенту (а Україна, хоч формально, але є парламентсько-президентською республікою) в більшості не приділяють цьому особливої уваги, створюючи напругу в суспільстві.
За період нашої незалежності питанню утвердження української мови як державної, що мала б панувати у всіх сферах державного життя, згідно діючої Конституції, не було приділено необхідної уваги. А це поступово привело до витіснення державної мови з публічної сфери, в т.ч. із засобів масової інформації.
Нещодавно відбулися так звані походи “бессмертного полка”, організовані і проплачені Кремлем. Ви не почули від них вимог ні економічного розвитку, ні скорочення безробіття, ні боротьби з корупцією. Найбільше ці люди кричали про ненависть до “етого бандеровского язика”. І ще хтось з недолугих політиків на зразок Яценюка каже, що питання мови – в другій десятці проблем.
На жаль, найбільші претензії в цьому плані в першу чергу до національно-демократичних сил парламенту, які неспроможні на рішучі кроки щодо дерусифікації України. Натомість імпер-шовіністичні антиукраїнські сили нашого парламенту активно діють на користь утвердження мови російського окупанта в державі. Досить згадати, що проголосований парламентом закон КК (Ківалова-Колесніченка) досі діє, хоч парламент його відмінив ще в лютому 2014 року, але його не так і не підписав нинішній глава держави. Цей Закон під виглядом захисту мов нацменшин цілковито утверджує в державі подальше панування мови російського агресора. На догоду діючій більшості парламенту та невизначеній (а може й свідомо визначеній негативно) позиції Президента, Закон КК не скасовує також Конституційний Суд, судді якого колись дозволили Януковичу узурпувати владу. В цій критичній для державної мови ситуації, питанням її захисту послідовно займаються націоналістичні сили, зокрема ВО Свобода. Зараз це питання вже охопило і широку громадськість. Для порятунку ситуації різні національно-патріотичні сили запропонували парламенту три законопроекти.
Головні питання – мова у освіті та ЗМІ
Україна у своїй нині контрольованій владою території – на 92% моноетнічна держава, держава українського етносу. Найближчим часом повернення окупованих територій реально не очікується, і тому в питанні мови треба виходити саме з цього. Отже, виглядає абсурдом ситуація, коли влада у своій позиції стосовно мови не відповідає настроям і вимогам цієї абсолютної більшості.
Цікавою історією є пропонований нібито “від громадськості” законопроект 5670. Треба знати, що цей законопроект – це вкрадений текст проекту Закону, який свого часу розроблено депутатами ВО Свобода, але з якого вихолощено всю націєцентричну суть. Саме цей погіршений плагіат законопроекту просуває влада руками засланих в ту громадську раду своїх емісарів. Цей проект надалі залишає в освіті навчання мовами нацменшин за державний кошт. Такого немає ніде в світі. Не вивчення мови, культури та історії нацменшин, а саме навчання мовами меншин. Тобто й надалі такі собі національні резервації у багатьох регіонах, особливо на Сході та Півдні, в яких за відповідного сприяння будуть виховуватися нелояльні до України яничари.
При цьому ці емісари посилаються на те, що, мовляв, цього вимагає Конституція. Але це явна брехня. Адже в ст. 53 Конституції записано, що освіта для нацменшин може вестись або державною, або мовою меншини. Тобто там нема такого імперативу, що освіта може вестись тільки мовою нацменшини! А для цього Конституція передбачає розробку окремого закону. Виходячи з ситуації. А ситуація усім відома – державна мова є під загрозою зникнення. Йде відкрита війна, зокрема за мову.
Інший аспект проблеми – мова ЗМІ. Ні для кого не секрет, що власниками абсолютної більшості ЗМІ є проросійські олігархи. Тому, увімкнувши теле чи радіоприймачі на території України, ви на 90% почуєте мову російського окупанта. Нічого не змінило й т. зв. квотування в радіоефірі. Все вирішують проросійські настрої власників каналів.
Десь приблизно з часу приходу до влади Віктора Ющенка почало практикуватись мовлення в ефірах російською та українською мовами одночасно. Принагідно згадуються часи, коли виступали гумористи-сатирики Тарапунька і Штепсель різними мовами одночасно. Тоді – це було в плані гумору. Тепер це перетворено на повному серйозі в мовну “політику” майже всіх ефірів. Таку негласну політику проводить влада до цього часу, незважаючи на масову критику такого явища з боку професійних мовознавців, що охрестили це назвою “мовна шизофренія”. Таку політику під патронатом найвищих посадовців проводить і нинішнє Міністерство освіти й науки. Така шизофренія мала місце і на недавнім Євробаченні в Києві.
І про ще один нюанс цього законопроекту. Україномовним, на жаль, буде вважатися канал, де ведучий веде передачу українською мовою, а запрошені співрозмовники говорять хто-якою. Замість синхронного перекладу державною мовою того, що говорять іншомовні виступаючі, як у світовій практиці. Впровадження окремих статей проекту також дуже розтягнуте в часі, що невиправдане, бо для переходу російськомовних на державну мову вже зараз є всі можливості. Не передбачається в проекті й вкрай необхідна відповідальність за недотримання Закону. А тому доля цього Закону може закінчитись порожнім звуком.
Підбиваючи підсумки, можна стверджувати, що утвердження нашої мови як державної у всіх сферах життя країни можливе лише за умови радикальної зміни влади на патріотичну. Однак, досягти цього без зміни Закону про вибори Парламенту та без зміни складу ЦВК, на жаль, неможливо. Отже, проблема порятунку державного статусу нашої мови очевидно буде одним з головних питань майбутніх виборів. І якщо ми знаємо, що без мови немає держави, то повинні підтримати ті політичні сили, які послідовно і тривалий час за це боряться. А якщо конкретно, то це об'єднання націоналістичних сил. В іншому випадку нас чекає майбутнє без нашої мови, що в кінцевому рахунку закінчиться втратою держави.
Share on Social Media
