Проф. Микола Мушинка, Пряшів, Словаччина.
У 2016 р. у Львові на кошти автора вийшла сьома книжка уродженця Пряшівщини Йосифа Сірки під назвою “Актуально 7” (140 стор.). Це – збірник 34 його статей, написаних від 24 серпня 2015 до 15 липня 2016 року й раніше публікованих в інтернеті. Ідея книжки (як й ідея попередніх випусків цієї серії) – вболівання за долю України. Автор не лише вболіває за долю України, але й накреслює шлях, як їй подолати сучасну кризу.
Цього року авторові цих актуальних книжок минуло 80 років – нагода, щоб пригадати його багатогранну біографію та його внесок в українознавство.
Йосиф Сірка народився 29 жовтня 1936 року в с. Убля на Пряшівщині, де здобув початкову освіту. Середню – у Снині, вищу філологічну (українська мова і література) – у Педагогічному інституті ім. Горького (нині Університет М. Драгоманова) у Києві.
Після п’ятирічного навчання в столиці України він повернувся додому свідомим українцем із солідними знаннями української історії, мови і літератури. У 1960 р. він почав працювати редактором в Українському відділі Словацького педагогічного видавництва у Пряшеві, пізніше – у редакції місячника “Дружно вперед”. У другій половині 60-их років Й. Сірка став великим прихильником економічних та політичних реформ у Чехословаччині, зокрема ідеї “соціалізму з людським обличчям”.
У 1967 році він “поміняв” посаду журналіста на посаду “соціалістичного підприємця”. У сільськогосподарській артілі (колгоспі) села Порубка Бардіївського округу він очолив восьмичленну групу робітників по виробництву бетонних плит, яка протягом одного року внесла у касу артілі 400 тисяч крон чистого прибутку.
Та політична свобода у Чехословаччині тривала коротко. Окупація Чехословаччини радянськими військами у серпні 1968 року застала його у туристичній подорожі по Західній Європі. Додому він вже не повернувся, а залишився в еміграції. Перший притулок надала йому українська Мала семінарія греко-католицької церкви в Римі. Звідти він надсилав у мюнхенське радіо “Свобода” анонімні “Листи втікача із ЧСР” про події у Чехословаччині, які виходили в ефір різними мовами.
Від 1 січня 1969 року Й. Сірка став штатним працівником української редакції “Радіо Свобода” у Мюнхені. 1971 року Й. Сірка отримав стипендію, яка дозволила йому вчитися у Франкфуртському університеті ім. Ґете – на відділі славістики та східноєвропейської історії. Крім російської та української мов він вивчав сербську, хорватську, словінську, старослов’янську мови, пізніше ще й польську. У 1974 році захистив маґістерську працю на тему “Пантелеймон Куліш як представник натуральної школи”, за яку одержав звання маґістра історії та славістики (Mgr.). Паралельно він поглиблював вивчення україністики на філософському факультеті Українського вільного університету у Мюнхені. Там він познайомився з громадянкою США студенткою Анною Слюсарчук, яка у 1976 році стала його дружиною. З її допомогою він оволодів ще й англійською мовою.
Титул “магістр” був першою передумовою для здобуття титулу “доктор філософії” (PhDr.). Темою докторської дисертації він обрав “Розвиток української літератури в Чехословаччині 1945-1975”. До рішення такої теми спонукав його і факт, що на Пряшівщині після 1968 року (коли відбувалася т. зв. “нормалізація”) значну частину письменників було вилучено з літературного процесу з політичних причин – не пройшли кадровими “чистками”. Успішно захищена дисертація появилася друком англійською мовою у Франкфурті-на-Майні з нагоди десятиліття окупації Чехословаччини військами Варшавського договору. Через два роки, у дещо зміненій формі та поповненим змістом, вона вийшла друком українською мовою в Українському Вільному Університеті у Мюнхені .
Ці дві книги були першими науковими працями, які об’єктивно знайомили західного читача з національним аспектом в молодій українській літературі Словаччини та з життям українського населення цієї країни.
В них автор найбільше уваги приділив тим письменникам, які на початку 70-х років (в період т. зв. “нормалізації”) були вилучені з літературного процесу з політичних причин (не пройшли “чистками”). А не було їх мало: В. Ґренджа-Донський, М. Шмайда, І. Мацинський, А. Карабелеш, О. Фаринич, Ю. Бача, С. Макара, Й. Шелепець, В. Дацей, Г. Коцур, Є. Бісс, О. Зілинський, М. Мушинка та інші.
В часі, коли їхні імена не сміли появитися ні в пресі Чехословаччини, ні, тим більше, у пресі України, Й. Сірка заговорив про них та їхню творчість на весь західний світ. Мабуть і на підставі його праць комуністичні політичні органи Чехословаччини в 80-х роках змушені були зменшити тиск репресій проти “інакодумців”, а декому навіть дозволити “одноразово” виступити у пресі. Після “ніжної революції” 1989 року усі вище названі репресовані письменники були реабілітовані. Отже, Йосиф Сірка своїми працями на ціле десятиліття випередив процес їх реабілітації.
Ширшим підсумком досліджень Й. Сірки на ниві літературних стремлінь русинів-українців Словаччини є його розвідка “Література південних лемків” у нью-йорській монографії “Лемківщина”. На цей раз він розглянув літературу від найдавніших часів (XVI ст.) до 80-х років ХХ ст.
І тут він головний наголос поставив на літературі післявоєнного періоду (1945-1985). Свій огляд автор закінчив висновком: “За післявоєнний період українська література Пряшівщини зазнала не тільки відродження, але й досягла кульмінації поетичними творами С. Гостиняка і Ф. Лазорика, прозою Ю. Боролича, Є. Бісс, В. Дацея і М. Шмайди. Вона зазнала розвитку всіх літературних жанрів та зазнала і драматургія певні успіхи (Є. Бісс, В. Гайний). Проте це відродження й успіхи були припинені вилученням з культурного життя української людности Пряшівщини найкращих і заслужених літераторів, що завдало величезної шкоди культурному розвиткові української людности Пряшівщини та привело її літературу до стагнації”.
Від 1975 року постійним місцем роботи для Й. Сірки був Зіґенський університет, де він працював до відходу на пенсію 2001 року, тобто повних 26 років, пройшовши усіма щаблями педагогічної та наукової кар’єри: від лектора до доцента. Там він спочатку викладав російську мову, літературу та історію, згодом – сербохорватську, польську, чеську, словацьку, а накінець заснував університетські курси української мови. Для своїх студентів він видав кілька підручників, між ними й підручник української мови (у співавторстві з Володимиром Оленичем).
В часі т. зв. “перебудови” (кінець 80-х років) Й. Сірка заснував при Зіґенському університеті німецько-українське товариство “Діалог”, спрямоване на глибше пізнання України. Товариство в часі своєї кульмінації мало понад сто членів. Й. Сірка через німецьку туристську агенцію “Intercontact” організував туристичні подорожі, спочатку в Москву, потім у Ленінград, а на кінець у Київ, Львів, Ужгород. У німців ці туристичні поїздки тішилися значній популярності. Не треба підкреслювати, що вони були ідеальним каналом для завозу в Радянський Союз забороненої літератури та матеріальної допомоги дисидентам, а звідти ішов самвидав.
На моє питання, як нашому ювілярові вдалося уникнути ока КҐБ він відповів: “У 1979 році мені було надано громадянство Німецької Федеративної Республіки. Видаючи мені в’їздну візу, радянські паспортні органи транслітерували моє прізвище “Jozef Sirka” як “Йоцеф Зірка” – німецький підприємець в туристичному бізнесі, якому слід виходити на зустріч. В органах КҐБ я фігурував як “Йосиф Сірка” – український націоналіст, якого слід остерігатися і ні в якому разі не пускати на територію Радянського Союзу.
Після розпаду Радянського Союзу і виникнення самостійної України Йосиф Сірка продовжував завозити з Німеччини в Україну, зокрема в Закарпатську область, гуманітарну допомогу: харчі, одяг, взуття, медикаменти, комп’ютерну техніку тощо. Своєю машиною він їздив туди понад сто разів. Ним завезена допомога становила понад два мільйони доларів. Деяку гуманітарну допомогу він завозив і на Пряшівщину, зокрема в рідну Ублю та в одну з братіславських лікарень. Щедрими фінансовими ін’єкціями він підтримував українську пресу Пряшівщини в часі, коли їй грозило заникнення.
Активну співпрацю з Україною та Пряшівиною він утримував і після відходу на пенсію. Крім сімох томів публіцистичних статей “Актуально” (Ужгород – Львів, 2007-2016), він на власні кошти видав такі книжки: “Хто ми є і чиї ми діти?” (Київ, 1991, співавтор Юрій Балега), “Сова Мімі” – підручник української мови для найменших (Пряшів, 1992), “Короткий словник говірки села Ублі” (Пряшів, 1999), “Історичні аспекти двомовності в українській літературі ХІХ ст. на прикладі творчості Пантелеймона Куліша” (Ужгород, 2008; доповнена версія його магістерської праці).
Ужгородський національний університет нагородив Й. Сірку почесним званням “Doctor honoris causa”. Він – лауреат літературної премії “Карпатська Корона” (Сату Маре, Румунія, 2004), переможець Конкурсу ім. О. Гончара на найкращу публікацію в ж. “Бористен” (Дніпровськ) в номінації “Публіцистика” (2013). У Пряшеві він, на жаль, не удостоївся жодної нагороди. Мабуть Пряшівщина керується гаслом “Ніхто не є пророком у своїй країні”.
Від 2001 року Йосиф Сірка з дружиною та наймолодшим сином Тарасом і його родиною живе у канадському Торонто, точніше – в українському селищі “Полтава” недалеко Торонто. Щороку він приїжджає до рідного краю, де живе його рідня та близькі друзі. Його статті часто появляються і на сторінках української преси України, Канади, Словаччини, Чехії та в інтернеті.
Свій круглий ювілей Й. Сірка разом з дружиною, сином, онуками, ріднею та друзями відзначив у рідному краї – в одному з ресторанів туристичного селища “Рибники” неподалік від його рідного села Убля.
Щиро вітаємо нашого земляка з 80-літтям, а до дальших років бажаємо йому доброго здоров’я та не висихаюче перо, власне – надійний комп’ютер.
Share on Social Media
