Виставка професора Жука в Києві

Відкриття виставки “Творчий Шлях Радослава Жука” в Музеї Академії Образотворчого Мистецтва і Архітектури в Києві (фото - Мирослав Левицький) (Справа-наліво): Остап Ковальчук, проректор Академії; Радослав Жук; Андрій Чебикін, ректор (промовляє); Лариса Скорик, професор; Анатолій Давидов, декан факультету архітектури; Леонід Прибєга, професор; Андрій Яланський, проректор

Мирослав Левицький для Нового Шляху – Українських Вістей.

Попри те, що за десятиліття радянського (а насправді російського колоніяльного) режиму в Україні активно насаджувалася «ідея» несприйняття культурного доробку української спільноти у країнах вільного світу, нині в українському інтелектуальному середовищі є непохитне розуміння, що культурний пласт, створений за межами України, — невід’ємна частина загальної української культури. Черговим свідченням цього стала виставка вибраних робіт українського архітектора з Канади Радослава Жука, яка від 24 по 31 травня 2018 року проходила у виставковому залі Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури в Києві. Її організатором, окрім Академії, був також музей Академії.

Читаючи енциклопедичні довідки про Радослава Жука, про його нагороди і міжнародне визнання, у першу мить склалося враження, що основні, нагороджені високими преміями проекти опинилися поза рамками презентованої у Києві виставки, з якою перед тим мало змогу ознайомитися львівське архітектурне середовище. Насправді, його ім’я в північноамериканському (Канада і США), західноєвропейському, а згодом і українському архітектурному середовищі тісно пов’язане з українськими церквами, які проектував на замовлення українських спільнот у Канаді та США.

Усе почалося доволі несподівано. Дипломною роботою Р. Жука (закінчував він університет McGill в Монреалі 1956 року) був проект української церкви, базований на традиціях західноукраїнського церковного будівництва. Несподівано для автора його проект на конкурсі дипломних робіт вищих архітектурних шкіл Канади здобув перше місце, з декількома нагородами. У нього стали замовляти проекти церков.

На експонованих у кінці травня у виставковому залі НАОМА в Києві світлинах реалізованих творів сакральної архітектури (в основному українські церкви, побудовані за його проектами в США і в Канаді) глядач мав змогу побачити різні за стилем храми. Чому різні — мистець дав ґрунтоване пояснення. Усі вони складають творчий шлях Радослава Жука. І саме під такою назвою — «Творчий шлях Радослава Жука» — проходила його київська виставка.

Була вона адресована у першу чергу молодшим поколінням українських архітекторів, які мають чого повчитися у професора з Канади. Тим паче, що запроектовані Радославом Жуком церкви дають повну підставу назвати його українським архітектором. Нині він має в Україні своїх послідовників. Не випадково у 2017 році в Національному університеті «Львівська політехніка» було захищено дисертацію «Вплив творчості Радослава Жука на розвиток сакральної архітектури Західної України в період кінця ХХ — початку ХХІ століть».

Незважаючи, що Радослав Жук народився на західній частині українського етнічного ареалу (місто Любачів, яке в 1945 році опинилося у межах польської держави), середню та вищу освіту здобував на чужині. Поєднання західної освіти та української генетичної пам’яті дала той, подиву гідний, результат, який дозволив Радославу Жуку стати одним зі знакових архітекторів другої половини XX — початку XXI століть.

На цьому наголошую не тільки тому, що про це говорилося під час відкриття київської виставки робіт цього мистця, а у першу чергу тому, що доволі часто доводилося мені зустрічатися з болючими проявами, як уродженці України, котрі, опинившись чи тимчасово, чи на постійно за межами України, намагаються якнайшвидше кудись дуже глибоко «закопати» українську генетичну пам’ять.

Відкриття виставки Радослава Жука у першу чергу привернуло увагу викладацького складу та студентів Академії, яка у грудні 2017 року відзначила 100-річчя від дня її заснування. Виставка задумувалася не як презентація автора, бо він давно має утверджене у світі ім’я. І в Україні також. Він автор унікальної церкви Різдва Богородиці у Сихівському районі міста Львова, світлини якої були показані на київській виставці. І хоч лише фахівці можуть назвати ім’я автора цієї споруди, проте практично кожний львів’янин, коли його запитаєте про найкращі сучасні церкви, серед них назве «папську» церкву на Сихові. Так вона зветься у народі, бо в 2001 році там була історична зустріч папи Іоанна Павла ІІ з молоддю, а перед храмом встановлено, подарований Лео Молом, пам’ятник Папи. Тож закономірно, що Радослав Жук за цей проект був нагороджений у 2011 році Державною премією України в галузі архітектури.

У тому, що ім’я проектанта цього храму в Україні знають лише фахівці, з одного боку бачимо яскравий приклад інформаційної перенасиченості, а з другого — це досить тривожна тенденція. Мимоволі приходять на гадку слова Михайла Рудницького, написані ним більше 80 років тому. Він тоді з болем підмітив, що загал суспільства добре знає імена боксерів, футболістів та коміків. І майже не знає людей, які творять духовну культуру — мистців, письменників. Хоч від часу написання тих слів минуло більше 80 років й людство зробило величезний технологічний стрибок, пройшовши цілі «епохи», у плані вибору цінностей воно практично не змінилося.

Проте людям творчої праці тут не можна розслаблятися. Тож не дивно, що поряд з втіленими у споруди, на київській виставці Р. Жука були й три «українські проекти», які так і не були реалізовані. А чи коли-небудь будуть втілені — невідомо. Якщо ні, то проекти, які збережуться в архівах, будуть докором київським манкуртам кінця XX — початку XXI століть. Йдеться про три проекти розширення національного музею України в Києві. Перший датований 1993 роком, другий — 1994, а третій — 2006 роком, коли багатьом здавалося, що держава нарешті повернулася обличчям до національної культури. У поясненні до третього проекту автор написав: «Основні міркування з дизайну в цьому проекті розширення Національного музею мистецтва в Києві були подібні до тих, які застосовувалися в двох попередніх варіантах, і, зокрема, концепції дати існуючому неокласичному будинку велике містобудівне значення у його незручному топографічному розташуванні. Це було досягнуто за рахунок розширення нижніх поверхів в задній частині будівлі, таким чином, створивши широку громадську площу з новим входом і з додатковим простором для майстерень нижче, і, запропонувавши нову будівлю музею через існуючий під’їзд дороги.

Площа забезпечує помітний новий підхід з боку сусідньої будівлі парламенту, дозволяє легкий доступ автомобілям та інвалідним коляскам і відмінно відкриває задній фасад старого будинку музею. Структура входу сама по собі у вигляді воріт у формі вежі. Він служить не тільки як новий вхід до теперішнього музею, а й як початок закритого мосту, який з’єднує існуючу будівлю з пропоновано новою забудовою, а також з нещодавно придбаною незавершеною виставковою будівлею на набагато більшій висоті, і виходить на іншу вулицю. Дах моста який сполучає музей виступає в якості відкритого громадського пасажу, що з’єднує дві головні вулиці в столиці України.

Концепція міських воріт, що включають вежі або церкви над ними, має давню традицію в Києві, в першу чергу як тисячолітні старовинні Золоті Ворота. Форми даху пропонованої вежі воріт і нових музейних будівель відбувається як з бажанням забезпечити природне освітлення вершини виставкових просторів, так і спробою створити значне абстрактне архітектурне посилання на тисячолітню візантійську традицію в Україні».

Немає нічого особливого у тому, що Радослав Жук прагнув, аби столиця України мала Національний музей, який відповідав би найвищим світовим стандартам. Він тісно пов’язаний з Україною ще з далекого 1990 року. Від того часу він активно співпрацював з Національною академією образотворчого мистецтва й архітектури. Ще на початку 1990-х рр. він був удостоєний звання почесного доктора цієї Академії, а від 2004 — почесний її професор. Як було сказано на відкритті виставки, на яке прибув ректор Академії Андрій Чебикін, професори архітектурних кафедр, почесний професор ряду найпрестижніших світових університетів Р. Жук тривалий час був в Академії головою державної екзаменаційної комісії для дипломних проектів на факультеті архітектури.

Відкриття виставки плавно переросло у лекцію професора, під час якої він пояснив, що визначна архітектура втілює в собі дух свого географічного положення, внутрішнього характеру людей, яким вона служить, і найбільш передових ідей і технологічних можливостей людства в даний момент часу в історії. Таким чином, така архітектура не може бути безособовою і стерильною, так само як і не може бути відверто еклектичною. Вона повинна втілювати зміст певної культурної традиції, але у свіжій, винахідливій та доречній формі.

За словами професора, «тисячолітня історія української архітектури слідує сучасним стилістичним тенденціям, але в унікальній українській манері. Великі візантійські, ренесансові, або барокові будівлі проявляються як чітко українські, незважаючи на велику різноманітність методів їх будівництва, об’ємних форм або видів обробки. Тому постає завдання творити архітектуру, яка відповідає певному культурному темпераменту і традиції, але в той же час виражає дане географічне положення і динамізм сучасного світового духу».

Перед відкриттям виставки Радослава Жука в Києві велінням долі мені було дано особисто познайомитися з цією унікальною людиною, про яку чимало читав і в контексті пам’ятника Шевченкові у Вашингтоні, і в матеріалах про українців у Канаді. Маестро Радослав вразив мене великою скромністю, як для такої величини імені. З життєвого досвіду знаю, що це видима ознака природного таланту та високої культури. Ті українські архітектори, котрим пощастило слухати лекції Радослава Жука можуть вважатися вибранцями долі в українській архітектурній громаді. У тому переконував мене мій київський приятель — мистець, викладач НАОМА Олесь Соловей, якого я зустрів на відкритті київської виставки Радослава Жука: «Це ж таке велике ім’я і така непересічна подія, що я не міг не бути тут», — ділився враженням мій приятель Олесь.

Таким чином прописалася у столиці України ця унікальна людина з глибокою українською душею.