До 90-річчя від дня народження безсмертного диригента Ярослава Полянського 1

    Ярослав Полянський

    Ярослав Стех для Нового Шляху – Українських Вістей.

    “Рідна пісне, ти мого народу душа…
    Його мудрість, і гордість, і сила!
    Від негод берегла, і у бій нас вела,
    І сміятись і плакать навчила…”
    Світлана Зубкова

    Роковини це надзвичайно добра нагода озмисловити собі не тільки обсяг творчого безсмертного доробку ювілята, але і також це добра нагода відчути кипучу його пристрасть, яку цей ювілят вкладав в наші пісні і своїм мистецтвом розбуджував і розвивав наші почуття до любови рідного краю, поривав і захоплював високими ідеями добра, правди і краси, даруючи нам радість. Музичне мистецтво, а зокрема українська пісня має в собі цю незвиклу властивість, за допомогою якої має здатність доходити до глибин людського почуття, а через почуття здатна зворушувати з такою силою, якої не спосіб передати ні думкою, ані словами. Українське пісенне мистецтво в собі має щось надприродне і унікальне, своєю здатністю кладе мости єдности між різними народами і становить водночас незвиклі символи, які стають джерелом всякої краси, яким є пісенне справжне мистецтво. Варто підкреслити, що ще у 1845 році німецький поет Фридрих Боденштедт у народознавчій книзі “Поетична Україна” авторитетно заявив: «У жодній країні дерево народної поезії не зродило таких величавих плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так живо і правдиво, як серед українців. Який захопливий подих туги, які глибокі, людяні почування в піснях, що їх співає козак на чужині! Яка ніжність у парі з мужньою силою пронизує його любовні пісні… Справді, народ, що міг співати такі пісні і любуватися ними, не міг стояти на низькому ступені освіти. Цікаво, що українська народна поезія дуже подібна іноді своєю формою до поезії найбільш освічених народів Західної Європи…». Одже ці осяги залишаються геніальним набутком наших талановитих предків і сучасників, які поетично мислять і творять пісенні наші прекрасні почуття, якими так захоплюється весь світ. Тож оберігаймо по-справжньому й любімо народні скарби рідного краю і їх творців.

    Кажуть, що українська пісня є пашпортом України. На цей пашпорт в століттях і в наш час працювало і працює цілий ряд визначних постатей. Всі вони допомагали відкривати усю велич “музичних скарбів” українського народу, які описують численні часописи, називаючи ці осяги ‘’Божими дарами”. Наша пісня прославляється на величавих “мистецьких бенкетах”, її люблять і поважають чужинці. Вони Україну називають “раєм пісень”… Творчість українських композиторів М. Лисенка, В. Леонтовича, К. Стеценка, С. Людкевича, о. М. Вербицького та цілого ряду інших, а в тому і наш ювілят, були великими популяризаторами української народної музики у світі. Будьмо горді і пишаймося, що ми українці! Одним із популяризаторів був наш ювілят Ярослав Полянський, який народився в українській селянській родині 15 серпня 1930 р. в с. Поляни, тепер Новосондецький повіт на Лемківщині (Польща). Ле́мки – етнографічна група українців. Мешкали в українських Карпатах (по обох схилах Східних Бескидів) між ріками Сян і Попрад у межах сучасної Польщі та на північний захід від ріки Уж у Закарпатті до ріки Попрад у Словаччині. Частину лемків було з Польщі переселено в України, а решта в рамах операції «Вісла» 1947 року було депортовано на північно-західні землі Польщі. Часто в зустрічах Ярослав підкреслював – я задячував своїй лемківській природі те, що вона для мене була натхненням до мистецької праці. З мого раннього дитинства Лемківщина не тільки полонила мою психіку, але на ціле майбутнє життя стала одним із конструктивних елементів мого буття. А те що родина Ярослава була співучою, то він з дитячих років вростав в пісню, а пісня стала його джерелом цілого життя. В рідному селі закінчив він початкову школу і вже в школі Ярослав був солістом на шкільних концертах.

    На жаль зараз після закінчення початкової школи він разом з батьками був депортований в рамах акції “Вісла’’ в 1947 р. на понімецькі землі. Тут він у 1954 р.закінчив Педагогічний ліцей та одночасно музичну школу в Гожові. Від 1956 р. Ярослав став працювати вчителем музики на Зеленогірщині і тут почав займатися культурно-освітньою діяльністю як композитор-початківець серед шкільної молоді. Врешті після десятилітньої заборони українцям права на навчання рідної мови і плекання культури та навіть не було можливостей забезпечувати релігійні потреби в рідному обряді.