Яким було бойове мистецтво запорожців і як його зберегли нащадки

Вадим Задунайський (стоїть) на тлі терикону, м. Донецьк

Вадим Задунайський для Нового Шляху – Українських Вістей.

Козаки-запорожці здобули славу своїми відчайдушними походами, під час яких виявляли зразки воєнної стратегії і високий рівень особистої боєздатності. Запорожець, готуючись до битви з ворогом, насамперед покладався на свою зброю і заздалегідь вправлявся в майстерному володінні нею. Жодного разу Військо Запорозьке у битві проти озброєного ворога не кидало в бур’ян рушниці, шаблі чи списи, щоб битися навкулачки. Подібним чином поводилися в бою й нащадки запорожців, у тому числі й, кубанські козаки, які зберігали, розвивали й застосовували мистецтво збройного бою аж до Другої світової війни. При цьому, в силу технічного прогресу, основою специфічного військового мистецтва козаків стало володіння холодною зброєю (шабля-шашка та піка-багнет). Такий самий розвиток відбувся у Європі (фехтування на рапірах, шаблях тощо) та Азії (наприклад, японське мистецтво бою на мечах «Кендо»).

Основи бойового мистецтва козаків

Основу багнетного бою становлять уколи вістрям та удари прикладом, а захист здійснюється тими ж частинами рушниці.

Прийом багнетного бою кубанських пластунів (В. Задунайський)

Бій на списах ведеться на більшій відстані і дозволяє «підхоплювати», «захоплювати» та «перекидати» за себе й від себе спис супротивника.

Заняття зі списового бою у таборі т. «Козацька Вежа» (с. Прелісне Донецької обл., 2003 р.)

Мінімальний арсенал бойових прийомів на початку ХХ ст. кубанського козака-кіннотника складався з 6 прийомів шашкою (по 3 для атаки і захисту), а кубанські пластуни виконували свої прийоми рушницею (по 3 для атаки і захисту, у тому числі 1 удар прикладом). Вправні козаки володіли значно більшою кількістю прийомів, але головним був досвід і майстерне виконання кожного руху (точно-швидко-вчасно-сильно).

Прийоми козацького бою на шашках (В. Задунайський – зліва)

За сприятливих обставин бою досвідчений козак «захоплював» зброю противника (власною зброєю, або рукою) і підрубував його. У збройному бою були слушними й удари ногами (в опорну ногу, пах і корпус) та руками (в обличчя, вразливі частини корпусу й пах; можна було підхопити опорну ногу). Удари й захисні прийоми руками в бою голіруч виконувалися за траєкторією уколів-ударів багнетом-прикладом і шашкою-шаблею. Отже, напрацювання збройного бою було основою дій голіруч, які відігравали допоміжне значення у козацькому бойовому мистецтві.

Удар ногою (В. Задунайський)

Історія розвитку бойового мистецтва козаків

Історія українських козацьких формувань не завершилася ліквідацією Запорозької Січі та козацького устрою Гетьманщини і Слобожанщини наприкінці XVIII ст. Козацьку спадщину зберегли й примножили запорожці, які в 1775 р. втекли за Дунай і відновили там справжню Січ, що проіснувала до 1828 р. Саме вони після повернення в Україну під проводом Кошового Отамана Йосипа Гладкого створили у Приазов’ї (між Бердянськом і Маріуполем) Азовське козацьке військо. Азовці не тільки зберегли, але й примножили традиції воєнного мистецтва запорожців, зокрема, створили підрозділи на кшталт сучасної морської піхоти, які діяли на Чорному морі поблизу узбережжя Кавказу. В 1865-66 рр. Азовське військо було ліквідовано, але майже половина козаків переселилася на Кубань і увійшла до складу Кубанського козацького війська.

Основу Кубанського козацтва заклали колишні козаки Запорозької Січі та Гетьманщини. Саме вони в 1787 р. утворили під проводом запорозького полковника Сидора Білого нове військо (у 1788 р. отримало назву Чорноморське), яке взяло активну участь у російсько-турецькій війні 1787-91 рр. й здобуло славу у битві за о. Березань (тут загинув Кошовий Отаман С. Білий) та під час штурму Ізмаїла.

У Чорноморському війську було відновлено більшість традицій Запорозької Січі, але вище командування вже призначалося царатом. У 1792-94 рр. Чорноморське козацтво отримало землю на Кубані і з того часу було нерозривно пов’язане з цим регіоном, сюди ж згодом переселилися десятки тисяч козацьких родин з Полтавщини і Чернігівщини.

В Чорноморському козацтві, на відміну від російських козацьких формувань, не тільки домінувала піхота, але й витворився її особливий різновид – пластуни. Їх зародки помітні ще на Запорозькій Січі, де існував окремий Пластунський курінь, але розквіт пластунства відбувся на Кубані. Саме тут в силу специфіки прикордонної війни витворилося особливе середовище піхотинців-розвідників, які були досконалими стрільцями та вправно володіли багнетом, кинджалом і тесаком. Пластуни відрізнялися не тільки неперевершеною розвідкою, але й здатністю робити майстерні засідки, а за потреби проводити й диверсії у запіллі противника. Недаремно ж їх команди були додані до кожного чорноморського кінного полку (60 пластунів) та пішого батальйону (96 пластунів). Особливості устрою та вишколу пластунів не регламентувалися, а спиралися на спадщину предків-запорожців.

У Кубанському козацтві пластунами стали називати козаків-піхотинців, які зберегли лише частину особливих (подекуди й таємних) навичок і традицій чорноморців. До речі, у роки Першої світової війни кубанські пластуни (4 бригади по 6 батальйонів кожна) вважалися найкращою піхотою, бо кожен пластун досконало стріляв і вправно бився на багнетах, а батальйони й бригади вирізнялися майстерною тактикою піхотного бою. Саме вони у грудні 1914 р. відіграли ключову роль у розгромі турецьких військ під Сарикамишем на Кавказькому фронті.

Кубанські козаки-кіннотники були вправними рубаками й майстрами тактики кінного бою. Так, в 1916 р. сотня козаків Уманського полку на чолі з осавулом Василем Гамалією прорвалася через турецькі позиції і зробила унікальний рейд до Багдада і назад, підтримавши угрупування британських військ. Кубанські козаки виявляли високий рівень власного бойового мистецтва і в роки Громадянської війни, а окремі з них воювали й під час Другої світової війни.

Одним з них був Федір Скубак, (найкращий рубака своєї сотні; син станичного «наставника-інструктора» з бойового вишколу козаків), який пройшов війну у складі 4-го Кубанського козацького корпусу й був одним з тих, хто передав мені деякі премудрості родового мистецтва бою (в старому віці він вправно виконував 6 ударів шашкою). Ф. Скубак, як і його одностаничники старшого віку, проживши усе життя на Кубані, спілкувалися українською мовою – мовою своїх батьків і прадідів.

Окрім реальної війни існували й інші способи перевірки боєздатності козаків. З кінця ХІХ ст. найчастіше рівень бойового мистецтва козаків перевіряли під час військово-прикладних змагань, які відбувалися не тільки у козацьких військових частинах, але й у станицях. Так, кожне велике Свято (релігійне і військове) починалося молебнем, далі проводився козацький парад та військово-прикладне змагання, а вже потім відбувалися застілля з піснями.

Як правило, козаки змагалися у: скачках і джигітуванні; рубці лози, кавунів і глини; стрільбі та володінні шабельним і багнетним боєм. На рівні станиць і відділів (районів) до змагань залучалися козачата у віці від 8 років, а верхньої межі не було. Навіть сивий дід міг продемонструвати своє козацьке бойове мистецтво та завзяття. Показовими були й нагороди – найчастіше це була коштовна холодна зброя та військова амуніція. Наприклад, 10-річний козачок Грицько Лузгань зі станиці Абинської (тут жило багато нащадків азовців) здобув перше місце у змаганнях серед однолітків, за що був нагороджений призовою козацькою шашкою і отримав право носити її при черкесці (чоловічій одяг кавказького зразку). Інакше кажучи, нащадки запорожців плекали на Кубані власні традиції військово-прикладного бойового мистецтва на основі вправного володіння холодною зброєю (шашка для кіннотника і багнет для пластуна).

Отже, козацьке бойове мистецтво зберегли до ХХ ст. й розвинули прямі нащадки запорожців на Кубані. І це не дивно, адже переважна більшість козаків із Запорозької Січі, меншою мірою з Гетьманщини і Слобожанщини, переселилася на Кубань та за Дунай (серед них були й мої предки з родів Задунайських та Гордієнків). Ті ж, хто залишився в Україні, втратили основи свого військового повсякдення, у тому числі й постійне відточування бойових навичок у козацьких сотнях і полках разом із правом на особисту зброю.

Інакше кажучи, колишні козаки «оселянилися». Попри це, у їх середовищі зберігався особливий менталітет, прагнення до волі й своєрідної демократії прямої дії (за зразком козацької військової демократії) та пам’ять про славне минуле. Саме цим вони помітно відрізнялися від звичних селян і міщан навіть у ХХ ст. Подібні речі мені довелося спостерігати ще у дитячі роки, коли я відвідував маминих родичів у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій та Полтавській областях, серед яких домінували нащадки козаків Запорозької Січі та Гетьманщини. Мешканці «козацьких» сіл, попри тривалий досвід «радянізації», підкреслювали свою відмінність від сусідніх «кріпацьких».

Ще більш помітні ментальні відмінності я спостерігав серед нащадків задунайських і азовських козаків, але найбільше козацьку спадщину зберегли старі кубанці. Причиною цього було найдовше збереження козацького воєнізованого способу життя на Кубані, бо саме тут до початку ХХ ст. існувало військово-привілейоване козацьке середовище, в якому зберігалося й розвивалося реальне військово-прикладне бойове мистецтво. Ще напередодні Першої світової війни козачата щодня під час навчання у станичній школі 1 годину вивчали основи козацької військової справи (у тому числі й навички бою холодною зброєю). Ці знання вони поглиблювали напередодні військової служби, під час її несення та після неї. Нагадаю, що в середині ХІХ ст. усі чоловіки-чорноморці впродовж 25 років періодично несли військову службу (здебільшого перебували на кордоні, де щодня наражалися на військові сутички).

Сучасна практика і знання про бойові мистецтва козаків

На жаль, сьогодні старих кубанців вже нема, бо час невблаганний. Останніх носіїв бойової спадщини запорожців, які ще воювали в козацьких частинах, мені пощастило зустріти на Кубані років 20 тому. Прикрим, але й повчальним є те, що жоден з відомих мені активістів сучасного козацького руху не відвідав їх, щоб перейняти й зберегти основи правдивого козацького бою та відповідні звичаї. А навчитися було чому, бо кожен зі старих козаків був носієм безперервних запорозьких військових традицій, примножених власним досвідом. На жаль, навіть у кубанських станицях учасники козацького відродження цікавились переказами про козацьку минувшину та збиранням уніформи і зброї, а не вивченням основ військово-прикладного мистецтва бою. Той самий Ф. Скубак деякий час вів станичний кінний гурток, але бажаючих перейняти основи його родового мистецтва збройного бою так і не знайшлося. До речі, й фахові історики згадану тематику не досліджували, натомість вивчали особливості військового устрою, соціального й національно-культурного розвитку, долю провідних діячів Кубані тощо.

На підставі багаторічного збирання козацьких старожитностей серед родичів і знайомих, вивчення елементів бойового мистецтва (вперше «взяв шашку в руки» у 10-річному віці) та опрацювання сотень фондів в архівах України, Росії й Польщі мені вдалося виявити сутність козацького бойового мистецтва і його військово-прикладний характер. Зараз наукове середовище України і Польщі вже визнало поняття бойового мистецтва козаків у розумінні особливих навичок володіння холодною зброєю (шаблею-шашкою та пікою-багнетом). Цьому сприяли мої виступи на конференціях (близько 90, у тому числі 27 за кордоном), численні наукові публікації (понад 200) та докторська дисертація на тему «Військові традиції українських козаків у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. та їх відродження в новітню добу», захищена в 2007 р. До речі, навчати молодь основам цього мистецтва я почав ще під час навчання на історичному факультеті Донецького державного університету (в 1984 р. ми заснували І козацьке земляцтво). Згодом вдалося не тільки представити це мистецтво у козацькому середовищі України й за кордоном, але й провести 10 турнірів та видати кілька монографій і посібників з козацького бойового мистецтва. А наснагу я черпав у своїй сім’ї, яка зберігала пам’ять про козацьку звитягу предків. Діди-прадіди брали участь у багатьох війнах, у тому числі й Громадянській, в якій, переважно, боролися проти більшовиків. Багато їх загинуло, а ті що вижили, навчали наступні покоління.

Я з особливою повагою ставлюсь до бойових мистецтв усіх народів світу й щиро вітаю їх поширення, вважаю цілком доречним творення нових напрямків українських бойових мистецтв. Тим не менше, спадщина предків для мене є ріднішою й дорожчою, а тому моє серце належить козацькому бойовому мистецтву нащадків запорожців. Як писав наш великий Кобзар Тарас Григорович Шевченко: «І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь»!

Професійний історик з козацького роду, доктор історичних наук Вадим Задунайський, зараз працює в Українському Католицькому Університеті.

Публікації В. Задунайського на тему козацьких бойових мистецтв:

Монографії і посібники:

  • Бойове мистецтво та військова спадщина українських козаків в кінці ХІХ – на початку ХХІ ст. Донецьк, 2006. 322 с.
  • Володіння холодною зброєю в українських, російських та польських військових формуваннях (кінець ХІХ – 30-ті рр. ХХ ст.) Донецьк, 2008. 202 c.
  • Посібник-настанова з козацького бойового мистецтва (Частина І). Донецьк, 2008. 64 с.

Статті:

  • Козацькі учбові збори початку XXст. — центри вишколу з козацького військового та бойового мистецтва // Український історичний збірник / Гол. ред. В. Смолій. – Вип. 7. – Київ: Ін-т історії України НАН України, 2004. – С. 268-279.
  • Шашка у бойовій підготовці козаків у полках І черги Кубанського козацтва на початку ХХст. (На прикладі І Полтавського Кошового Отамана Сидора Білого полку), Історія зброї. Альманах, Запоріжжя 2012, № 5-6, С. 82-94.
  • Basic Features of the Ukrainian Cossacks Paramilitary Life in the Late 19th and Early 20th Centuries, Cultural History 2014, vol. 5, Supplement, pp. 46-57.
  • Місце кинджалу у військово-прикладному бойовому мистецтві козаків початку ХХ ст.: причини, зміст і наслідки, Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: збірка наукових праць, Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК, Київ 2017, Т. 27, С. 255-262
SHARE