Select Page

Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers 2
Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers 2
Freedom Heart Ukraine
Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers

О. Андрій Зелінський: “Ви тут тому, що любите. Вони тут тому, що ненавидять.”

Mar 27, 2017 | Ukraine, Community, Featured

Новий Шлях.

З попереднього випуску.

Завдання військового капелана

Війна в першу чергу цілиться в людяність і залишає багато слідів не лише у свідомості окремих людей, але і у свідомості цілого народу. І з’являється питання: як її перемогти? Не стільки під час, але згодом, у після-воєнних умовах. Що саме може зробити капелан там, де ситуація здається жорстокою, непідконтрольною? Бути поруч. Відповідно, це дозволяє сконструювати нову ідентичність військовослужбовця, яка намагається вірити, не боїться надіятися, і найважливіше – не втомлюється любити. Ця віра, надія, любов є мотивуючими факторами і вирішальними рушіями діяльності наших капеланів. Було дуже важливо сформувати і якось консолідувати особистість воїна, допомогти йому вірити в себе, в свого побратима. Зрештою, мати якусь духовну місію. Я часто пригадував, як в Пісках однієї ночі раптом почався обстріл. З усіх боків було темно, ти втрачаєш повний контроль над дійсністю. Звідусіль лунають постріли. І пригадується ідея, що ці постріли – вони ж не назавжди. Прийде момент і пролунає останній постріл, впаде остання куля і світанок – він таки настане.

У творі “Воля до життя” Довженка є розповідь про те, як запитують військового хірурга про його діяльність впродовж війни “Чи знайшов ти там якусь тайну?” На що хірург відповідає “Так – волю. Є воля – є життя. Нема волі – нема життя. Скільки волі – стільки життя”. І це надзвичайний ресурс – воля до життя, це основа національної безпеки. Тому, забезпечити волю до життя є дуже важливою функцією місії військового капелана.

Я завжди кажу, що війна цілиться в людяність і завдання військового капелана в першу чергу допомогти військовослужбовцям не втратити людських чеснот. Ведучи боротьбу, відстоювати своїх, але робити це з любов’ю і з глибоким розумінням того, “що я там роблю”. Дуже важливо, аби український військовослужбовець завжди пам’ятав, для чого він там. Він там тому, що любить свою родину, дітей, батьків, дружину, все те, що ми називаєм “Україною”. І це відчуття того, що ти тут, тому що за спиною ті, кого ти любиш, рятує мотивацію. Це дає сили, бо потім же треба повернутися в свій дім. Ми ж не збираємося продовжувати своє життя в окопах.

Війна накопичує агресію в людині і капелан має певними словами чи текстами допомогти зрозуміти людині, що вона тут робить. В “Соняхах”, пригадую, під час зустрічі з особовим складом я сказав, що “Ви тут тому, що любите. Вони тут тому, що ненавидять. Залякані кремлівською пропагандою і штучними образами ворога”. До мене підійшов один старший чоловік і каже “Нарешті я все зрозумів”. Одного речення бракувало людині для того, аби знайти якісь координати.

Способи служіння військового капелана

Є кілька способів служіння військового капелана. Перш за все це таїнство присутності. Капелани можуть багато зробити, коли, наприклад, не існує можливостей служити літургії, тому що на передовій не може велика кількість людей збиратися, бо це є ціль для обстрілів. Тому уміння бути присутнім важливе – жартами, здатністю слухати, бесідувати про щось дуже людське і таким чином зберегти в людині здатність бути людиною і надати змісту всьому, що відбувається.

В Пісках дійсність виглядала, як у фільмах про другу світову війну. Починається мінометний обстріл і усі ховаються в сховища, але ти йдеш на сповідь, бо людина хоче сповідатися і в Пісках ти не знаєш, чи буде наступна можливість. Ми піднімаємось на дахівку і людина стає на сповідь під мінометним обстрілом. Це речі, про які, як би я тут голосно не говорив, вам не вдасться відчути, поки ви знаходитесь під захистом людської цивілізації. Це один тип присутності.

Інший тип – коли треба запропонувати творчий підхід. В серпні цього року ми піднімали прапор на день прапора 23 серпня, який був майже впродовж місяця на Авдіївській Промзоні – Авдіївська Промзона в серпні цього року була одною з найгарячіших точок. Тут йдеться про творчість, що потрібно додати якоїсь барви до тих сутінків воєнних буднів.

Наступне служіння це служіння втіхи. Книга “Соняхи” присвячена офіцерам ЗСУ, але вона має дві складові. З одного боку це тексти, духовна рефлексія в контексті бойових дій, а з іншого боку – це портрети тих хлопців, з якими мені довелось познайомитись під час їхнього навчання в Військовій Академії. Вісім років згодом з багатьма із них ми зустрічалися у зоні бойових дій, з деякими з них ми спілкувалися впродовж тривалого періоду часу, і всі вони, на жаль, як я пишу в книзі, залишились сторожами вічності на одному із полів українського сходу. Мені не важко сісти на якийсь потяг чи автобус, і поїхати на могилу до одного із них або спілкуватись із батьками чи дружинами. Насправді це рани, які є вже три роки і не заживають, тому що це були надзвичайної якості люди. Є такі матері, які до сьогоднішнього дня не можуть ніяк повернутися до нормального життя.

Капеланські будні в зоні АТО

Я повертався з однієї позиції, і раптом починається обстріл. Спочатку завжди треба зрозуміти, з якого боку стріляють, тому що якщо ти на виді – стріляють звідусіль, воно літає і не питає імені чи громадянства. Відповідно, залажу десь за стіну, там сиджу серед всього цього металевого снігопаду і починаю молитися Богу “нехай буде Твоя воля, та роби зі мною що хочеш”. Це був такий дисонанс – з одного боку все ламається, розбивається, а з другого боку я спокійно сиджу і розумію, що це от може бути зараз. І ці сакральні моменти потім фіксуються на все життя. Триває обстріл і треба дати знак, що я тут, пожартувати, щоб живим вийти звідтіля. Вилізаю з цієї діри і кажу “Скажіть будь ласка, пройти можна?” Я тут собі згадав фразу з радянського фільму “Скажіть будь ласка, як пройти в бібліотеку?” Я теж хотів це запитати, але потім подумав, що так жартувати ризиковано, бо можна почути не дуже позитивну відповідь. То я скоротив до “можна пройти” і мені сказали назад ховатися, але я вже спокійно сидів, знаючи, що вони знають, що я там. І потім після обстрілів я продовжив свій шлях.

Я собі пригадував, де мені доводилось впродовж двох років спати. Це просто фантастика. Я впевнений, що найсміливіша з ваших уяв не зможе це все собі змалювати. Я це все почав переписувати. Інколи це на землі, під землею, по тобі миші лазять, серед якихось бетонних розвалин, зима, мороз, там якась вода капає в миску з вчорашньою чи позавчорашньою кашею. Коли ми переживаємо якийсь екстрим, ми маємо змогу повернутись до хати, помитися, загрітись, попити теплого чаю і все. А тут в більшості випадків нема таких можливостей. Це знову-таки руйнація того, що уможливлює нашій людяності жити.

Служити євхаристію теж доводилося в дуже екстремальних місцях, як на дахівці у Пісках під мінометним обстрілом. Було дуже темно і в цьому поросі ти звершуєш одне із найвищих таїнств твоєї віри.

У нас капелани приїжджали з Галичини і відкривали місійні каплиці у селах Донецької області. Це добре, але я вважаю, що завдання військового капелана знати, що відбувається в серці, в душі, в свідомості тих, кому ти покликаний служити. Тому, в мене, зокрема, зосереджувались на військових. Я зазвичай більшість свого часу проводив на передовій – там нема місцевого населення. Час від часу хтось десь пробіжить, комусь можна десь допомогти, але це рідкість. Зустріч з населенням – це вже друга і третя лінія оборони.

Коли я був першим капеланом в штабі АТО, перше запитання, яке з’являлось у журналістів було, “а яку конфесію ви представляєте?” Відповідно я казав “я не представляю інтереси жодної конфесії, я тут для того, аби забезпечити духовні потреби особового складу збройних сил України”. Військові капелани не мають права у воєнній зоні представляти міжкофесійні інтереси і ми всі дружно співпрацюємо. Чи мали місцеві проблеми зі мною – з греко-католицьким священиком – ні. Блаженніший Святослав говорив, що змінилось ставлення до греко-католицької церкви, зокрема на сході України, де є багато випадків дружньої співпраці.

Найбільше дошкуляє те, що, коли ми думаємо про війну, ми найбільше думаємо про обстріли, уламки і кулі. Але існує стільки іншого типу уламків для людської психіки, стільки іншого типу куль. Коли, наприклад, вам бракує води, коли 20 градусів морозу і немає води, її немає два тижні, три, місяць. Треба це все десь роздобути, розплавити лід. Дуже важко було, коли бракувало світла в Пісках. Ми знаємо, як виглядає зима в Україні – зокрема на Донеччині, там дуже волого, дуже густий туман. І ти не можеш запалити свічки, особливо якщо це передова. Я пригадую думки про цивілізацію – підійшов, натиснув світло і ось воно є, і ти не думаєш що воно може бути фатальне. Іншими словами, хотів лише сказати що війна, це не лише кулі. Війна ранить ще тим, що зникають умови, які дозволяють залишатись нашій людяності.

Війна – це радикальна деструкція простору і часу. Ми звикли жити за раціонально організованим часом – ми лягаєм спати в одній годині, прокидаємось в іншій, ми йдем до роботи, повертаємось, у нас вечеря. Це все дозволяє жити, не витрачаючи занадто багато психологічного ресурсу, а тут раптом не існує ніякої організованості. Існує час, коли тривають обстріли, існує час, коли обстріли припиняються. Існує час, коли ти коротко лягаєш заснути, але продовжується кілька разів підйом, тому що починаються обстріли. В контексті цього хаосу і безладдя тобі доводиться тими силами, які ти маєш захищати свою людяність.

Любов, для того, щоб перемогти, мусить бути справжня. А щоб бути справжньою, має бути щирою (не шукати свого), щедрою (готова віддати все) і найважливіше – залишатись до кінця вірною (вірною країні). Коли любов не до кінця вірна, вона не до кінця любов. Бо вірність – це любов, що не минає. Якщо вам раптом забракне любові, забракне віри – ніч стане нездоланною, темрява стане нездоланною. Не маємо права на це собі дозволити, бо – повторюю цифри – 10 тис. загиблих, 20 тис. поранених. 2,5 млн змушено переселених. Це занадто дорога ціна для того, аби розслабитись. Ми в Україні маєм думати про створення нової країни. Я часто кажу, що нової України поштою нам ніхто не пришле. Треба думати як нам жити в одній країні. “Нам завжди є куди повертатись” – це останнє речення у моїй книзі “Ріки Вавилонські”. Чому “Ріки Вавилонські”? Бо це країна вигнання. І ми опиняємось у вигнанні тоді, коли перестаємо любити, коли ми втомлюємось любити, коли нам бракне надії і мотивації жити.

Share on Social Media

Announcement
Pace Law Firm
2/10 Years of War
Borsch

Events will be approved within 2 business days after submission. Please contact us if you have any questions.

Manage Subsctiption

Check your subscription status, expiry dates, billing and shipping address, and more in your subscription account.