Жива культура: від серця до серця

(Зліва-направо): Надія Кучмій-Сербин, Ніна Гаврилюк, Галина Кришталь, Олеся Чехут, Люба Жук, Юрій Луговий, Зорянна Гриценко-Лугова, Ольга Бенч, Іриней Жук, Роман Сербин, Роман Винницький, Леся Качор-Гаврилюк, Роман Гаврилюк

Галина Кришталь, Референт преси Монреальський Осередок НТШ в Канаді.

Монреальський Осередок Наукового Товариства ім. Шевченка в Канаді, на чолі з проф. Любою Жук, 3 червня 2018 року організував зустріч з проф. д-ром Ольгою Бенч. У своїй ілюстрованій доповіді вона розкривала феномен лемківської культури крізь призму народно-пісенної і композиторської творчості, та традиції скульптурної і плоскої народної різьби. З особою доповідачки та її життєвим шляхом слухачів ознайомила мгр Олеся Чехут, заступник Монреальського Осередка НТШ. Цікаво було довідатися, що Ольга Бенч – за освітою диригент і музикознавець. Довгі роки вона була професором кафедри диригування Київської Національної музичної академії імені П.І. Чайковського. Указом Президента України у 2005 р. була призначена на посаду заступника Міністра культури і туризму України, на якій працювала до 2010 р. В її багатому життєписі знаходимо інформацію й про те, що з 2010 року, впродовж пяти років, вона була Генеральним консулом України у Пряшеві (Словацька Республіка), а з 2015 і донині є професором Католицького університету у Словаччині. Проф. Ольга Бенч – автор численних наукових праць в ділянці української музичної культури, музичного виконавства та музичної біографістики. За свою працю вона була відзначена та нагороджена багатьма почесними званнями та орденами, серед яких і найвище почесне звання – Народна артистка України.

Те, що від дитинства було реальним життям, згодом стало предметом наукового осмислення для д-ки Ольги Бенч. Вона поділилася зі слухачами своїми науковими напрацюваннями, які були підкріплені особистими переживаннями дитинства і юності в середовищі живої лемківської культури. Ольга Бенч народилася в Україні, село Гутисько Бережанського району Тернопільської області. ЇЇ батьки і родина походили з Лемківщини, з оточеного горами села Вілька, яке брало початок у ХVI ст. і знаходилося між курортними містами Риманів Здруй, Івоніч Здруй, в околицях міст Сянок, Горлиці, Кросно, Дукля (нині територія Польщі). В 1945 році, коли лемків з коренями вирвано з рідної землі і депортовано в радянську Україну, усі 34 двори села Вільки були також депортовані в село Гутисько на Тернопільщину. Це рідкісний випадок, коли усі 34 родини лемків села Вілька змогли оселитися в селі Гутисько, що сприяло збереженню і розвитку народної традиційної культури, зокрема традиції співу та народного різьбярства. Д-р Бенч тепер намагається відстежити в часовому вимірі, що збереглося, а що трансформувалося, нівелювалося, або й навіть зникло за останні десятиліття. В радянський період досліджувати лемківську культуру було заборонено. Саме тому доповідачка зайнялися цими питаннями вже після того, як здобула багато знань про інші музичні культури та різні мистецькі напрямки.

Існує різниця між «живою» народною традицією передачі знання і писемною, «вченою» культурою, зауважила під час доповіді Ольга Бенч. Традиція народної культури в основі своїй усна, вона виникає із внутрішньої потреби підтримувати гармонію людської душі з природою і Творцем, і передавати своє розуміння світу безпосередньо «від людини до людини» , «від серця до серця». Тоді як вчена, писемна форма, виникає із зовнішньої потреби логічного аналізу, щоби зрозуміти глибинне явище усної культури. Щоб донести сучасникам суть усного знання, його слід адаптувати, тлумачити, переводити через логічний ряд у писемну форму, тобто спростити. Але, наприклад, специфіка, «аромат» музичної культури завжди прихований в інтонації, тембрі, інтонуванні, ритмі, які через фіксоване нотне письмо не можна відчути. Його можна перейняти лише з живого співу. Про особливість традиції народного співу писав видатний педагог і вчений-славіст ХХ століття, чех Людвіг Куба, який висловив думку що те, як потрібно зберігати живий спів. Те, що Європа вчить на високих школах, народні співаки мають від природи, говорив вчений. Це можна віднести і до лемків, спадкоємців словянської культури, які мають голоси, «поставлені самим Господом Богом» і вся премудрість полягає в тому, щоб цієї природності не порушити.

Так само народні різьбярі – це були прості люди, без вченої науки, проте в їхніх руках з куска дерева народжувалося життя мистецького твору. Традиція скульптурної і плоскої різьби лемків, на жаль, мало досліджена. Вона охоплює мистецтво лемків-різьбярів так званої Риманівської школи, яку заснувала графиня Анна Потоцька наприкінці ХІХ століття в місті Риманові (Польща). Ця школа не тривала довго, але об’єднала найздібніших майстрів різьби, які витворили свій стиль і манеру різьблення. Професор Антоній Кенар, який у післявоєнний час очолював мистецьку школу у Закопане, походив з Івоніча, що поблизу Вільки. У молоді роки він дуже часто бував у Вільці, особисто знав майстрів і захоплювався їхнім мистецтвом.

В 1935 році в Закопаному відбулася виставка народних лемківських різьбярів, яку відвідав тодішній президент Ігнацій Мосціцький. Варто згадати ім’я Степана Кищака, завдяки якому збереглися прізвища різьбярів з Вільки і за сприяння якого в 1947 році у Львові відкрито центр Лесі Українки, куди різьбярі могли продавати свої роботи. Завдяки цьому традиція могла жити. Роботи лемківських майстрів знаходяться нині в багатьох музеях України та світу, а також у приватних колекціях. Д-р Бенч більше розповіла про геніального, надзвичайно обдарованого майстра, народного лемківського різьбяра Михайла Орисика (1885-1946). Доповідачка саме йому поставила пам’ятник, щоби зберегти пам’ять про цього народного генія, а три інші різьбярі за сприянням пані Бенч отримали нагороди з рук президента Віктора Ющенка. На сьогоднішній день з найстаршого покоління різьбярів залишився лише один – Андрій Сухорський у Львові.

Лемки розділилися тепер між трьома країнами: Польща, Україна, Словаччина. У всіх цих країнах мистецтво трансформується під фактором різних впливів. Д-р Ольга Бенч запропонувала слухачам прослухати декілька відеозаписів з піснями, звертаючи увагу на деякі специфічні елементи лемківської співочої традиції. Одним з таких елементів є чоловічий гуртовий спів. Річ у тому, що в лемківській співочій традиції, як і в лемківській культурі, головою завжди був чоловік, як основа основ. Іншим специфічним елементом був супровід лемківського співу першою та другою скрипкою, альтом і контрабасом, а також синкретична єдність пісні і танцю. Стосовно одежі, для лемків характерні власні народні строї, які можна було побачити на світлинах під час доповіді. Це величезне культурне багатство, як підкреслила доповідач, значно виходить за рамки, в які намагалися вкласти всіх українців в час радянської доби, вбираючи всіх у віночки, шаровари та додаючи супровід баяну.

Первинна співоча традиція згодом стала основою для професійного вокального мистецтва і професійної композиторської творчості. На завершення слухачі могли послухати пісні у виконанні відомих професійних співачок, сестер Байко, які були першими, хто презентував лемківську пісенну культуру світові. Варто зазначити, що пісенна творчість лемків захоплювала українських композиторів – С.Людкевича, М.Колессу, А.Кос-Анатольського, Є.Козака, братів Майбород, І.Майчика, М.Скорика, та фольклористів, таких як Ф.Колесса, В.Гнатюк, О.Роздольський-С. Людкевич, М.Соболєвський, Я.Полянський, О.Гижа, Я. Бодак. Цікавий історичний факт: Філарет Колесса у 1911 році записував на Вільці народні пісні від молодої співачки Юлії Драгуз, яка значиться в його працях як інформанта. Вона теж жила в Гутиську, померла у віці 101 рік.

На зустрічі були присутні особи, для яких в той чи інший спосіб лемківська культура є близька. Отож, збагачені доповіддю і зворушені спогадами, слухачі відкривалися до теплої розмови.

SHARE